*** Перед відправленням душі на землю, Бог покликав людину і сказав: " Я відправляю тебе на землю. Тобі потрібно буде прожити важке життя, але я сподіваюся, що ти справишся і проживеш його гідно. Не забувай про мене, і я завжди буду поруч". Людина прожила важке, але довге і праведне життя. Прийшов його час і вона знову піднеслася на небеса. Коли вона знову зустрілася з Богом, Господь запитав людину, чи важко їй було. - Так, дуже важко! - вигукнула людина. - Але ти не забув мене, - відповів господь, - дивися, от твоє життя – бачиш? На карті йдуть два ланцюжки слідів? Я завжди йшов поруч з тобою." - Але Господи, дивися, коли мені було зовсім погано і важко, сліди тільки одні! Чому ж ти кидав мене в ці моменти? - Дурний же ти, чоловіче, - зітхнув творець. - У ці хвилини я ніс тебе на руках
Біля дороги стояло сухе дерево. Вночі прийшов злодій і злякався: він подумав, що це стоїть поліцай і очікує його. Прийшов закоханий хлопець, і серце його радісно почало битися: він побачив, начебто це стоїть його кохана. Дитина, налякана страшними казками, розплакалася, побачивши дерево: вона подумала, що це привид. Але у всіх випадках дерево було тільки деревом. Ми бачимо світ таким, якими ми є насправді
Група випускників, успішних і кар'єрних, прийшли в гості до свого старого професора. Звичайно ж, незабаром розмова зайшла про роботу: випускники скаржилися на численні труднощі й життєві проблеми. Запропонувавши своїм гостям каву, професор пішов на кухню і повернувся з кавником і підносом, заставленим найрізноманітнішими чашками - порцеляновими, скляними, пластиковими, кришталевими і простими, і дорогими, і вишуканими. Коли випускники розібрали чашки, професор сказав: — Якщо ви помітили, усі дорогі чашки розібрані. Ніхто не вибрав простих і дешевих. Бажання мати для себе тільки краще і є джерелом ваших проблем. Зрозумійте, що чашка сама по собі не робить каву кращою. Іноді вона просто дорожча, а іноді навіть приховує те, що ми п'ємо. Те, що ви дійсно хотіли, було кавою, а не чашкою. Але ви свідомо вибрали кращі чашки. А потім почали розглядати, кому яка чашка дісталася. А тепер подумайте: життя — це кава, а робота, гроші, суспільство — це чашки. Це всього лише інструменти для збереження Життя. Те, яку чашку ми маємо, не визначає і не змінює якості нашого Життя. Іноді, концентруючись тільки на чашці, ми забуваємо насолодитися смаком кави. Насолоджуйтеся своєю кавою! У найщасливіших людей немає всього кращого. Але вони витягають усе краще з того, що є. Щастя в тому, щоб хотіти те, що в тебе є. А не в тому, щоб мати те, чого хочеш.
РАЗОМ Новобранці мусили бігати щоденно. Ще до світанку, тільки вистрибнувши з ліжок, розігрівали м'язи. Розпочинали службу в спеціяльному військовому антитерористичному корпусі, тому звикли до навантажень, що постійно збільшувались, аж до повної фізичної знемоги. Тепер усе було инакше. Ці вправи були не схожі на їхній щоденний біг з ритмічним співом. Цього разу бігли у повному військовому спорядженні. Наказ звучав, як завжди: "Вирушайте разом, біжіть разом, працюйте як одна команда і повертайтесь разом. Якщо усім вам не вдасться повернутись, не повертайтесь взагалі!" Безкінечна дорога, біль, спрага, повне фізичне виснаження спричинились до того, що починав затьмарюватись розум, і в шерензі бігунів діялось щось таке, що викликало неспокій. У п'ятому ряді, в центрі колони, один юнак не встигав. Ноги іще рухались, але швидкости, з якою бігла група, не витримував. Це був Сандрі, – худий хлопчина з рудим волоссям. Його голова хиталась на всі боки. Хлопцеві було важко. Почав відставати. Новобранець, що біг праворуч, не втрачаючи темпу, наблизився й узяв у того важкий карабін. Солдатові із рудим волоссям на якийсь час наче додалось сил, але вже невдовзі очі затягло туманом, і він ледь ворушив ногами, голова, здавалось, рухалась окремо від тіла. Тоді новобранець, що біг зліва, не зупиняючись, узяв його каску й припасував собі під пахву. Сандрі знову міг бігти. Черевики важко в одному ритмі гупали об землю, здіймаючи куряву. Гуп, гуп, гуп, гуп. Сандрі почувався кепсько, дуже кепсько, ледь тримаючись на ногах, він спотикався, та все ж намагався бігти. Два вояки, що бігли позаду, схопили наплечник, – кожен за один ремінець. Сандрі сконцентрував останні сили, і рота продовжувала біг – аж до заходу сонця.
Двом ліпше, ніж одному, вони бо мають ліпшу користь із своєї праці. Бо як упадуть, один одного підніме. Горе ж одному, як упаде, й нема нікого, щоб його підвести. Так само, як лежать удвох – їм тепло; одному ж як загрітись? Наскочить на одного хтось, удвох проти нього стануть; троїста нитка не так хутко рветься. (Проп. 4, 9-12)
Б.Ферреро. Збірка "Життя – це все, що ми маємо" Якщо я онлайні, то це ще .... не говорить про те, що я тут ..... може це просто моє ..... АЛІБІ.
ЧАРІВНИЙ ПЕРСТЕНЬ Одного разу король викликав до палацу всіх чародіїв країни й повів їм таке: - Я хочу завше бути за приклад для моїх підданців. Прагну бути сильним та рішучим, спокійним і навіть незворушним перед лицем будь-яких присудів долі. Та иноді я сумний і пригнічений через якийсь прикрий випадок чи несприятливі обставини. А то знову з несподіваної радости або великого успіху западаю у стан неймовірного збудження. Це все мені не до вподоби. Почуваюсь такою собі беззахисною галузкою, що її шарпає рвучкий вітер. А зробіть-но мені оберіг, що звільнив би мене від занадто гарних і занадто похмурих душевних станів, від постійних змін настрою. Та чародії один за одним почали відмовлятися. Вміли виготовляти обереги різного ґатунку для простих людей, але догодити королеві - нелегка справа. Крім того, король потребував оберегу вельми складного у своїм застосуванні. Чи треба казати, що король сильно розгнівався на безпорадність своїх чарівників? Аж тут вийшов наперед один старий літами мудрець. - Ваша високосте, - звернувся він, - завтра я принесу тобі чарівного персня. Щоразу, тільки поглянеш на нього, як будеш сумний - розвеселишся, як будеш схвильований - заспокоїшся. Досить лише прочитати вголос вирізьблене на нім заклинання. Другого дня старий мудрець прийшов до палацу і в цілковитій тиші, спричиненій незвичайною зацікавленістю всіх присутніх, надів королеві на палець магічну каблучку. Король придивився до неї з напруженою увагою і прочитав карбовані на золоті слова: "Навіть це промине".
"Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: час народитись і час померти, час садити і час посаджене виривати. Час убивати й час лікувати, час руйнувати і час будувати. Час плакати і час сміятись,час сумувати і час танцювати. Час розкидати каміння і час його збирати, час обіймати і час обіймів уникати. Час шукати і час губити, час зберігати і час розкидати. Час роздирати і час ізшивати, і час мовчати і час говорити. Час любити і час ненавидіти, час на війну і час на мир. Що за користь тому, хто працює, з того, над чим він трудиться? Я бачив те заняття, що Бог дав людям, щоб вони ним клопотались. Усе він створив гарним у свій час, та й вічність він вклав їм у серце, одначе, так, що чоловік не може збагнути діл, що їх творить Бог, від початку до кінця. Я зрозумів, що нема для чоловіка нічого ліпшого, як веселитись і заживати добра поки віку його. А й те: чи їсть, чи п'є, чи заживає добра у кожній своїй праці, і це - дар Божий. Я знаю, що все, що робить Бог, воно буде повіки; нічого до нього не можна причинити, нічого від нього відняти; Бог робить так, щоб його боялись. Те, що є, - давно вже було, а те, що має бути, - вже є; Бог же викликає минуле" (Проповідник, З, 1-15).
Б.Ферреро. Збірка "Звуки арфи" Якщо я онлайні, то це ще .... не говорить про те, що я тут ..... може це просто моє ..... АЛІБІ.
В одного фермера захворів старенький кінь. Він вже не бігав, не їв, лише лежав. Фермер викликав ветеринара, що виписав ліки для конячки і сказав, що якщо жеребцеві не стане легше від цього препарату, то його доведеться усипити. Розмову фермера та ветеринара почула свиня, і промовила до коня: — Вставай, друже! Вставай! Ти повинен видужати, тобі має стати краще! Але коневі не легшало. Господар відпоював його прописаним препаратом, але залишався лежати, був слабким та кволим. Свиня, тим часом, не переставала підбадьорювати свого сусіда по хліву: — Конику, ну постарайся, благаю тебе! Ти мусиш встати, у тебе вийде, просто постарайся! І ось нарешті на ферму знову прийшов ветеринар і, побачивши, в якому стані знаходиться кінь, вже готувався його усипити. Тут свиня не витерпіла і заквінчала на весь хлів: — Конику, конику, любий! Вставай, вставай чимдуж швидше! Ось уже і лікар за тобою прийшов - ти повинен встати, інакше тобі доведеться померти! Почувши це, кінь підірвався і стрімголов побіг. Фермер лише сплеснув в долоні: — Боже, яке чудо! Мій кінь одужав! Це потрібно відсвяткувати — ми на радощах заріжемо свиню!
Повідомлення відредагував Даяна - Пн, 23-Лис-2009, 12:38
Жив-був юнак з поганим характером. Батько дав йому повний мішок цвяхів і сказав забивати один цвях у ворота саду кожен раз, коли той втратить терпіння або посвариться з кимось. Першого дня він забив 37 цвяхів у ворота саду. Наступного дня навчився контролювати кількість забитих цвяхів, зменшуючи її з дня в день. Зрозумів, що простіше контролювати себе, ніж забивати цвяхи. Нарешті, наступив той день, коли юнак не забив ні одного цвяха у ворота саду. Прийшов він до батька і сказав йому цю новину. Тоді батько сказав юнаку, виймати один цвях з воріт, кожен раз, коли він не втратить терпіння. Настав той день, коли юнак зміг сказати батькові, що витягнув всі цвяхи. Батько підвів сина до садових воріт, і сказав: « Сину, ти чудово себе вів, але подивись, скільки дірок залишилось у воротах » Ніколи вони вже не будуть такими як раніше. Коли ти з кимось сваришся, і говориш йому неприємні речі, то залишаєш йому рани як у тих воротах. Можеш встромити в людину ніж, і потім витягнути його, але завжди залишиться рана. І буде неважливо, скільки разів ти попросиш пробачення. Рана залишиться. Рана, нанесена словами, спричиняє таку ж біль, як і фізична.
Тому що хтось любить тебе не так, як тобі б хотілося, не означає, що він не любить тебе усією душею.
(Г.Маркес)
КОРОЛІВСЬКА ПОДОБА
Великий правитель Персії оголосив публічний конкурс серед митців своєї безмежної імперії. Визначив дуже високу суму на винагороду тому, кому вдасться якнайкраще відтворити подобу короля. Першим прибув індус із прекрасними фарбами, таємницю кольорів яких знав тільки він, згодом вірменин, що привіз із собою спеціяльний вапняний мінерал, а іще єгиптянин – із долотами, стамесками, а також прекрасними, унікальними брилами мармуру. Урешті, останнім з'явився грек, лише з мішечком дрібного порошку. Вельможі зі свити короля обурювались, що грек збирався приступити до роботи з такими мінімальними засобами. Инші митці казали із сарказмом: "Що ж може витворити грек з цього мізерного мішечка порошку?" Учасники конкурсу на довгі тижні були зачинені кожен в окремій кімнаті королівського палацу, щоб ніщо не заважало процесові творчости. У призначений день король розпочав оглядати творіння майстрів. Захоплювався прекрасним малярством індуса, мініятюрою в кольоровому мінералі вірменського майстра і різьбою єгиптянина. Потім увійшов до зали, яку відвели грекові. Здавалося, що той не зробив нічого: лише своїм дрібненьким порошком вирівняв, вичистив, довів до дзеркального глянцу мармурові стіни кімнати. Тож коли король увійшов туди, був вражений своїм ідеальним відображенням. Звичайно, конкурс виграв грек.
– Як можу покращити своє духовне життя? – допитувався юнак у вчителя. Зроби із собою те, що скульптор робить зі статуєю коня: бере брилу мармуру й усуває з неї все те, що не нагадує коня. – Що хочеш тим сказати? – Відкинь, мов ударом молота, все те, чим ти не є: кожну думку, почуття, вчинок, застереження. Тільки так відкриєш той мистецький витвір, яким ти, безумовно, є, впізнаєш і руку твого Творця. Шліфування щоденністю, різьблення терпінням і зусиллями – виявить твоє справжнє обличчя.
Коли погляну на небо, діло рук Твоїх, на місяць і зорі, що Ти заснував їх; – то що таке чоловік, що Ти пам’ятаєш про нього?
(Пс. 8, 4-5)
КАМІНЬ У КИШЕНІ
Один убогий попросив у багатого кусень хліба. Багатий не лише відмовив йому, а ще й, побачивши, що той не йде, розгнівався та кинув у нього камінь. Убогий підняв камінь і поклав у кишеню, кажучи собі: «Носитиму цей камінь до тих пір, коли зможу кинути його у багатого». Ціле життя прожив із цим тягарем - каменем у кишені та в серці. Нарешті прийшов час кинути каменя. Багачеві, котрий учинив злочин, відібрали все і посадили у в’язницю. Того дня убогий зустрів його на дорозі у в’язницю. Побачив людину, яка колись була багатою, а нині - у кайданах. Вийняв камінь з кишені, підняв руку, щоби кинути. Та забракло йому духу. Випустив камінь з руки, кажучи собі: «Нещасний! Був багатий і мав владу над иншими, але тепер мені його шкода! Чому я так довго носив цей камінь? Даремно!»
Господи, не дозволь мені ніколи змарнувати мій біль, бо... якщо помилятися і не робити висновки, не підводитися після падіння, грішити, не каючись, не пробачати образ, не бути пильнішим після отриманих ударів, не ставати чутливішим, зазнавши страждань, то страждання стає непотрібним, позбавленим сенсу...
Духовна людина швидко збирається з думками, бо вона не розсіває їх легковажно на зовнішній світ.
(Т.Кемпійський)
ПРИКЛАД
- Тату, з чого починається війна? - запитує батька маленький Андрійко, дивлячись телевізійні новини. - Все починається більш-менш однаково: якщо, наприклад, Англія і Америка виявляють, що в них різні погляди на якийсь предмет... Тут втручається мама: - Не говори дитині дурниць. Америка і Англія ніколи не сваряться! - Це нічого не має до діла. Я тільки наводив приклад. - Ти завжди робиш плутанину в його голові! - Краще нехай у ній буде хоч щось, аніж мала б бути порожня! - Дай спокій... Це нісенітниці! їхню сварку перериває Андрійко: - Дякую, я вже зрозумів!
"Коли татко приходить по мене до садочку, то завжди питає, скільки я мав воєн". Андрійко, 4 роки
Носіть тягарі один одного і тим виконаєте закон Христа
(Гал.6,2)
МИЛОСТИНЯ Ця історія трапилася дуже давно в одному англійському містечку. Якась жебрачка у дрантивому лахмітті ходила від хати до хати, не минаючи жодних дверей, і просила милостиню. Їй не надто щастило. Одні її лаяли, инші проганяли собаками, а хтось кидав у фартух кусні запліснявілого хліба і гнилу картоплю, аби лиш відчепилася. І тільки двоє стареньких, що жили в маленькій хатинці на краю міста, пустили бідолаху до свого дому і пригостили. "Сідай, погрійся", - промовив дідусь, а його жінка в цей час розігрівала молоко і краяла хліб. Коли жебрачка їла, старенькі ласкаво примовляли і потішали її. Наступного дня до міста зненацька прибув королівський посланець. Він заходив до кожного дому і запрошував усіх на королівську учту. Це викликало в містечку неабияке збентеження. Пополудні всі родини, святково одягнені, з'явилися у замку. Гостей посадили у великій залі - кожному було заздалегідь визначене місце - і слуги почали носити страви. За мить по залі прошелестів невдоволений гомін. А все через те, що послужливі камердинери подавали гостям картопляне лушпиння, каміння та кусні спліснявілого хліба. Лише в тарілки старенького подружжя, що сиділо в кутку, з великою люб'язністю накладали вишукані смачні наїдки. Раптом до зали вбігла жінка, вбрана у жебраче лахміття. Усі заціпеніли. "Сьогодні, - промовила вона, - я хочу почастувати вас тим, чим ви частували мене вчора" Тоді скинула з себе жебраче шмаття і враз засяяли, виблискуючи, розкішні шати, оздоблені коштовним камінням. Це була королева.
Одному багачеві вдалося ввійти до Раю. Насамперед він пробігся по місцевому ринку і одразу ж зорієнтувався, що ціни на ньому дуже низькі. Чоловік перевірив вміст свого гаманця і почав вибирати найкрасивіші речі, які впадали йому в око. Щоб розрахуватися, він вийняв велику пачку банкнот і подав ангелові-продавцеві. Ангел увічливо посміхнувся і промовив: "Вибачте, але ці гроші у нас не в обігу". "Тобто як?" - здивувався купець. "У нас мають вартість лише ті гроші, які на землі були подаровані", - відповів ангел.
Уже сьогодні не забудь про гроші, які мають вартість у небі.
Молодесенька хмаринка – а відомо, що життя хмарин коротке і неспокійне, – вперше пропливала небом з іншими хмарами, чорними, великими, чудернацьких форм. Коли вони досягли великої пустелі Сахари, інші, вже досвідчені хмари, напучували її: – Лети, лети! Якщо затримаєшся тут, то загинеш! Але молода хмаринка, як і всі у її віці, була дуже цікавою і відпливла в кінець хмариного табунця, подібного на розпорошену отару овець. – Що ти робиш? Рухайся з нами! – завив вітер. Але мала хмаринка побачила дюни з золотого піску, і це її причарувало. Вона повільно опустилася. Одна дюна посміхнулася їй. – Привіт! – сказала чемно. Була то дуже гарна маленька дюна, щойно створена вітром, він гладив її блискуче волосся. – Привіт! Я – Оля, – відрекомендувалася хмаринка. – Я – Галя, – відповіла дюна. – Як поживаєш там, на землі? – Та так... сонце й вітер. Трохи жарко, але даємо собі раду. А ти? – Сонце і вітер... довгі перегони по небу. – Моє життя дуже коротке. Коли налетить сильний вітер, напевне зникну, – сказала сумно дюна. – Прикро, правда? – спитала хмаринка. – Трохи. Мені здається, що я ні до чого непридатна. – Я також невдовзі випаду дощем на землю. Така моя доля. Дюна замовкла на мить, а потім сказала: – А знаєш, ми дощ називаємо раєм! – Справді? Я й не знала, що я така важлива! – засміялася хмаринка. – Я чула від старших дюн, що дощ дуже гарний. Ми тоді вкриваємось чудовими рослинами, які звуться травами, квітами... – Так, правда. Я їх бачила, – відповіла хмаринка. – Але я, напевно, їх ніколи не побачу, – сумно зітхнула дюна. Хмаринка задумалась на хвилину, а потім сказала: – Я могла б упасти на тебе дощем... – Але тоді ти помреш. – А ти зацвітеш, – зашуміла хмаринка блискучим прозорим дощем. Наступного дня маленька дюна була вкрита квітами.
В одній гарній молитві, яку я знаю, є такі слова: “Господи, зроби з мене лампу... Спалю себе самого, але дам світло іншим”.
Хто ж мене відречеться перед людьми, того і я відречуся перед ангелами Божими.
(Лк.12,9)
СПОВІДЬ ВОВКА
Одного разу, відчуваючи докори сумління, Вовк зайшов до церковці у горах і сказав священикові: - Хочу висповідатись! - Ти впевнений у цьому? - спитав добрий священик. - Так, запевняю вас, що хочу сповідатись. - Вклякни біля сповідальниці. - Не можете собі уявити, - почав Вовк, - скільки я овечок задушив! Бідні звірята, спали так спокійно, а я... я їх з’їв... Вовк заплакав. - Я напав також на пастуха. Це жахливо! Я нікчемний грішник, підлий убивця... Священик слухав його поблажливо, але помітив, що Вовк був неспокійний, крутився, наче хотів утекти. Священик стривожено сказав вовкові: - Принаймні під час сповіді поводься спокійно! - Не лякайтеся, мій отче, але добре було б, щоби ви трохи поквапилися... - Чому? - Бо... чую дзвіночки на шиї овечок.
За давніх давен жив собі на світі чоловік, що багато літ намагався розкрити таїну життя. Котрогось дня мудрий самітник показав йому криницю, яка нібито ховала в собі жадану для чоловіка відповідь. - У чім таємниця життя? - запитав шукач, підскочивши до криниці. З глибини колодязя долинула відповідь: - Піди на роздоріжжя села, там ти знайдеш те, чого шукаєш. Окрилений надією чоловік подався на роздоріжжя і побачив там три невеликі ятки: в одній продавали якісь дроти, в другій - деревину, а в третій - металеві деталі. Йому аж ніяк не здалося, що тут, на перехресті, є щось таке, що вияснить йому таємницю життя. Геть розчарований, він повернувся до криниці, аби вислухати пояснення. Криниця відповіла: - Свого часу ти все зрозумієш. Чоловік було запротестував, але на відповідь не почув нічого, крім відлуння своїх гучних заперечень. Поклавши собі, що його пошили в дурні, він вернувся додому й відновив свої пошуки. З плином часу чоловік забув про оказію з колодязем, але одного разу, прогулюючись поночі в місячному сяйві, зачув він звук сітари (це - східний музичний інструмент), що зразу ж привернув його увагу. То була чарівна музика, і грали її з неабиякою майстерністю і великим почуттям. Захоплений мелодією чоловік рушив на звук сітари й невдовзі угледів пальці музики, що вправно перебирали струни, побачив і саму сітару. Тоді зненацька осягнув усе і навіть скрикнув від радості. Сітару було змайстровано з металевих дротів і деталей, на дерев'яній основі, - все достеменно таке, як продавалося в ятках на роздоріжжі села. Однак тоді він не збагнув призначення цього краму...
Життя - це мандрівка. Ідеш у своїм житті крок за кроком. І якщо кожен твій крок є добрим, кожен - цікавим, то таким буде і все твоє життя. Тоді у жодному разі не уподібнишся до людини, що дійшла до порогу смерті, а життя як такого не звідала. Не дозволяй собі ухилятися від життя. Не споглядай життя з-за плечей инших людей. Завше дивись йому просто в вічі. Не говори від імені своїх дітей. А ліпше обніми дитячу голівку своїми долонями, і вже тоді починай розмову. Не пригортай саме лиш тіло, пригортай людину! Роби це просто зараз. Не марнуй почуттів, інтуїції, прагнень, розчулень, думок, зустрічей - не марнуй нічого. Котрогось дня ти усвідомиш, яким великим і непроминальним було все, геть усе в твоєму житті. Кожного дня відкривай щось нове у собі та инших. Кожного дня виявляй красу, якої по вінця сповнений наш світ. Не дозволяй переконати себе, що все якраз навпаки. Приглядайся до квітів. Спостерігай за птахами. Прислухайся до вітру. Куштуй страви й належно їх оцінюй. Усім ділися з ближнім. Найбільша пошана, яку можна виявити людині, це запропонувати їй: - Подивись-но, як сонце заходить!
Якщо я онлайні, то це ще .... не говорить про те, що я тут ..... може це просто моє ..... АЛІБІ.
Життя - це мандрівка. 