Краще уповати на Господа, аніж покладатися на людину.
НЕПОТРІБНИЙ ШНУРОЧОК
Був собі колись бавовняний шнурочок, який почувався непотрібним. «Я надто слабкий, щоб бути шнуром, - скаржився. - Я недостатньо гарний, щоб мене використати для створення гобелена чи навіть для гаптування. Ах! Якби я був золотою ниткою..., оздобив би одяг архиєпископа. Я невдаха! Нікому я не потрібен. Нікому не подобаюсь, навіть самому собі!» Зіщулившись на кріслі, слухав сумну музику і постійно почувався самотнім. Одного дня почула його грудочка воску і сказала: «Не впадай у відчай, малий бавовняний шнурочку. Маю ідею: зробімо щось разом! Звісно, не можемо стати великою свічею, яку поставлять на вівтарі або в залі. Ти надто короткий, я важу замало. Однак можемо стати свічечкою, що подарує трішки тепла й світла. Краще освітлювати й обігрівати хоча б трохи, аніж бути в темряві та скиглити». Бавовняний шнурочок охоче погодився. У поєднанні з вощиною став свічечкою, котра світила в темряві і дарувала дрібку тепла. Почувався щасливим!
Хто знає, скільки бавовняних, надто коротких шнурочків є у світі. Мають знайти грудочку воску, щоби стати щасливими.
Біди, нещастя і смерть огорнули тебе, але Ісус говорить тобі: «Тримайся за Мою руку, вона врятує тебе.»
ЛОЖЕЧКА
Погідна старенька, лежачи у лікарняному ліжку, розмовляла зі священиком, який прийшов її навідати. "Господь дарував мені дивовижне життя. Я готова до відходу". "Знаю", – тихо промовив священик. "Маю лише одне побажання. Я б хотіла, аби мене поховали з ложечкою у руці". "Як це? – здивувався священик. – Чому Ви хочете, аби Вас ховали з ложечкою?" "Мені дуже подобалось брати участь у святочних прийняттях, які організовувалися у нашій парафії. Коли я підходила до свого місця, то завжди дивилася, чи на столі побіч тарілки лежить ложечка. Знаєте чому, отче? Коли я бачила ложечку, то знала, що наприкінці забави подадуть торт або морозиво". "І що?" "Це означає, що найліпше з'являється в кінці! І це я хочу сказати усім на своєму похороні. Коли люди ітимуть попри мою труну і питатимуть, чому зі мною ця ложечка, я прошу Вас, отче, скажіть їм: ложечка у мене тому, що найліпше завжди подають у кінці".
Одного лікаря діймав пацієнт, який страшенно боявся смерти. "Як воно буде, пане лікарю? Що станеться?" Лікар уже було відчинив двері, аби вийти, коли несподівано до кімнати вбіг песик хворого. Гавкаючи і повискуючи з радощів, він вискочив на ліжко і кинувся лизати руки і щоки господаря. Лікар промовив: "Отак воно й буде. Хтось відчинить двері і..."
Господи, допоможи мені бачити мої можливості замість одних проблем.
ЗВІТ ДЛЯ ОРЛА
Орел, король над усіма птахами, віддавна чув про незвичайний талант солов’я. Як добрий володар, він прагнув переконатися, правду кажуть чи ні. Аби пересвідчитись, послав на перевірку двох своїх урядників: павича і жайворонка. Вони мали оцінити красу і спів соловейка. Посланці виконали свою місію і повернулися до орла. Павич звітував перший: — Соловейко має таке невиразне і скромне пір’ячко, що аж смішно. Це так мене розчарувало, що я не звернув щонайменшої уваги на його спів. А жайворонок оповів: — Голос солов’я так мене захопив, що я забув бодай оком кинути на його убрання.
У купе сидів лише старий священик. Він відмовляв церковне правило. На одній зі станцій увійшов молодик, доволі неохайний на вигляд. Хлопець мав довге волосся, джинси були страшенно брудні, а черевики стоптані. 3 кишені у нього стирчала газета — світська і явно антицерковного спрямування. Отець звів на молодика довгий виразний погляд, сповнений осуду. Хлопець сів і відкрив свою газету. За якийсь час підняв голову і спитав: — Перепрошую, отче, а що таке диспепсія? “Ось слушна нагода, аби виголосити йому проповідь”, — подумав священик і голосно вимовив: — Диспепсія — це страшна хвороба, що вражає тих, які живуть неправильно, не складаючи планів на день, не мають ідеалів, піддаються різним поганим звичкам і не пам’ятають про те, що існує Хтось, Хто все бачить і прийде колись судити нас. Хлопець слухав усе це зацікавлено, але водночас із певним острахом. — Ах! — сказав він нарешті. — Тут написано, що папа страждає на диспепсію.
Кожен зауважує в інших те, що хоче в них зауважити. Часто наші думки так нас поглинають, що зовсім не чуємо ближнього.
“Не варто здійснювати розтин пташки, аби знайти джерело її співу. Варто зробити розтин власного вуха”. (Йосиф Бродський)
"Біблія не вимагає від нас надмірності, а запрошує до доброго життя, яке йде нам на користь"
Ансельм Грюн. "Любити себе"
МОВЧАННЯ
Один чоловік прийшов до монаха пустельника. Він спитав його: — Чого вчить тебе це життя у мовчанні? Монах, що саме набирав води з криниці, відповів своєму гостеві: — Подивись на дно цієї криниці. Що ти бачиш? Чоловік зазирнув до колодязя. — Нічого не бачу, — відповів. Якийсь час монах стояв непорушно, а тоді знову звернувся до гостя: — Подивись тепер! Що бачиш у колодязі? Чоловік глянув і сказав: — Зараз бачу себе, своє відображення у воді. Монах пояснив: — Коли я занурив відро, по воді пішли хвилі. А зараз вода спокійна. Подібним є і результат мовчання: людина знаходить себе саму.
“Коли я не можу дати собі раду зі собою, сідаю біля своєї бабці, яка часто плете щось спицями... Моя бабця пахне лавандою, п дихання повільне, спокійне. Час від часу вона піднімає очі й усміхається. Але звичайно вона просто плете і... дихає... Мені тоді здається, що заколисує мене...” (Амеля, 14 років)
Сьогодні знайди собі спокійний куточок і дозволь, аби тебе заколисала тиша.
Не бійся, бо Я з тобою! Не тривожся, бо Я – Бог твій! Я додам тобі сили, Я тобі допоможу, підтримаю тебе переможною правицею моєю.
(Ісая 41,10)
ЖЕРТВА
В одній африканській церкві, під час збору пожертв, служки ходили поміж лавами з великим кошиком з лози, схожим на ті, що служать для збору маніоку. Хлопчина, який сидів в останньому ряді, не зводив зосередженого погляду з кошика, що переходив по рядах. Він тяжко зітхнув, бо не мав нічого, щоб пожертвувати Господеві. Коли кошик дійшов до нього, хлопчина, на здивування усіх вірних, раптом усівся в ньому зі словами: — Єдине, що маю, віддаю Богові.
Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну. (Послання ап. Павла до римлян, 12, 1)
«Тільки люби!» Ця проста наука все ж таки найважча.
(Я.Доброчинський)
ГАРТУВАННЯ
Один місіонер у Новій Гвінеї зауважив, що новоохрещений вождь племені канака завжди, по закінченні літургії, підходив до престолу і довго стояв перед ним з відкритими грудьми. Якогось дня місіонер спитав вождя, що той робить. Усміхнувшись, вождь відповів: — Гартую свою душу на сонці.
Учитель питає своїх учнів: — З чого починається молитва? Один учень відповідає: — З потреби. Другий: — З радості. Коли я радісний, моя душа вилітає з тісної шкаралупи моїх страхів і турбот та підноситься високо, до Бога. Третій сказав: — З мовчанки. Коли все у мені замовкає, тоді говорить Бог. Учитель натомість каже: — Всі ви відповіли правильно. Але забули про головне: молитва починається в самім Бозі. Це Він починає їі, а не ми.
Судячи інших, людина даремно трудиться, дуже часто помиляється і легко попадає в гріх; а коли судить і перебирає свої вчинки, тоді завжди з користю працює.
(Т.Кемпійський)
ПОБАЖАННЯ
Карло був дуже несміливим хлопчиком, вразливим і тихим. Якось, прийшовши зі школи, він сказав мамі, що з нагоди свята Валентина дуже хоче приготувати побажання для всіх дівчаток і хлопчиків зі свого класу. – Але ж це безглуздо! – невдоволено вигукнула мама. Вона-бо щодня спостерігала, як діти повертаються зі школи. Карло завжди йшов останній. Инші діти весело сміялися, галасували у гурті, а Карло тримався побіч. Проте невдовзі мама таки вирішила допомогти синові у здійсненні його задуму. Вона купила кольорові олівці, аркуші картону і все, що було для цього необхідне. Три тижні поспіль, день у день, Карло проводив вечори, акуратно розмальовуючи аркуші, аж доки не підготував тридцять п'ять побажань-валентинок. Надійшло свято Валентина. Карло із хвилюванням поскладав картки, запхав їх до ранця і побіг до школи. Мама вирішила, що приготує його улюблені тістечка і горнятко гарячого шоколаду. Вона хотіла, аби сина по поверненні зі школи чекала несподіванка. Знала-бо, що хоч він приготував побажання для кожного, сам напевно не отримає жодної картки. Мама побоювалася, що Карло повернеться зі школи розчарований, і хотіла хоч якось полегшити його біль. Пополудні все було вже готове. Коли почула надворі галас, виглянула через вікно. Побачила гурт дітей. Карло, як звичайно, йшов останній. І сам. Хлопчина вбіг до хати і кинув ранець на крісло. В руках у нього не було нічого, отож мама очікувала, що син зараз вибухне плачем. Тамуючи клубок у горлі, вона прошепотіла: "Я приготувала тобі тістечка і шоколад". Але Карло, здавалося, не чув маминих слів. Він підійшов до столика і з розпроміненим обличчям вигукнув: "Я не оминув нікого! Нікого!" Мама занепокоєно глянула на сина. Він повторив: "Я не забув нікого. Нікого не оминув".
"Оце ж воля Того, Хто мене послав: щоб з усього, що Він дав мені, я нічого не погубив, лише – воскресив його останнього дня". (Йо. 6,39)
Знайшла ось такі роздуми невідомого автора,здалося,що це повинен прочитати ще хтось.
Це не притча,це життя...
Цей текст адресований кожному з нас і кожен з нас це зрозуміє в своєму житті: хтось раніше, хтось пізніше...
Ми переконуємо себе, що наше життя стане кращим, коли ми закінчимо навчання, отримаємо фінансову незалежність, здобудемо кар'єру, коли ми одружимося, народимо дитину, потім іще одну. Потім ми бачимо, що наші діти ще маленькі, і чекаємо, що все стане кращим, коли вони підростуть. Згодом ми переживаємо, що вони стали підлітками, і нам треба якось давати з ними раду, з усіма тими труднощами перехідного віку. Ми переконуємо себе, що, без сумніву, станемо щасливішими, коли вони виростуть зі своїх «надцяти» років. Ми кажемо собі, що наше життя стане кращим, коли наша сімейна половина закінчить свої справи, коли в нас буде красива машина, коли візьмемо відпустку, коли вийдемо на пенсію… Але істина в тому, що для нас не буде кращого часу, щоб бути щасливим, як зараз. Якщо не зараз, то коли?
Твоє життя завжди буде сповнене подіями, тривогами. Краще сприйняти все як є, і вирішити бути щасливим, незважаючи ні на що. Дуже довгий час нам здавалося, що життя от-от розпочнеться. Справжнє життя. Але завжди виникала якась перепона по дорозі, випробування, яке потрібно пройти, робота, яку треба зробити, час, який треба комусь присвятити, рахунок, який треба оплатити. От зробимо це, переживемо, а тоді і заживемо. Врешті-решт, я зрозумів, що ці перепони і були життям. Це розуміння і допомогло мені зрозуміти, що немає ніякої дороги до щастя. Щастя – це і є дорога. Тому насолоджуйся кожною миттю. Досить чекати закінчення школи, початку навчання, чекати, коли втратиш 10 доларів, заробиш 10 доларів, коли буде робота, до весілля, до вечора п’ятниці, до ранку неділі, чекати нової машини, до зарплати, до весни, до літа, до першого чи п’ятнадцятого числа, коли твою пісню прокрутять по радіо, коли помреш, коли народишся знову… перш, ніж вирішиш бути щасливим. Щастя – це дорога, а не пункт призначення. Немає другого часу для того, щоб бути щасливим, окрім як зараз. Живи і насолоджуйся кожною миттю. А тепер подумай, і дай відповідь на ці запитання 1. Назви п’ять найбагатших людей на планеті. 2. Назви п’ять останніх «міс світу». 3. Назви п’ять останніх лауреатів Нобелівської премії. 4. Назви п’ять останніх лауреатів кіно премії Оскар. Важкувато, чи не так? Аплодисменти стихають! Призи вкриваються пилом! Переможців швидко забувають. А тепер дай відповідь на ці запитання: 1. Назви трьох вчителів, які зробили внесок в твою освіту. 2. Назви трьох друзів, які допомогли тобі у важкі часи. 3. Згадай кількох людей, які викликали в тебе особливі почуття. 4. Назви п’ятьох людей, з якими тобі було приємно проводити час. Здійсненно? Значно простіше, чи не так? Люди, які щось означають у твоєму житті не в рейтингу «кращих», не мають більше грошей, ніж інші, не виграли найпрестижніших призів… Це ті, хто піклується про тебе, дорожать тобою, ті, хто, незважаючи ні на що, завжди залишаються поруч.
Задумайся про це на мить! Життя таке коротке! А ти, у якому ти списку? Дозволь потиснути твою руку. Ти не серед «найзнаменитіших», але серед тих, про кого я згадав, коли відправляв це послання.
Якийсь час тому, на параолімпіаді в Сієтлі дев’ять атлетів стояли на старті 100-метрової бігової доріжки. У всіх були фізичні або розумові вади. Пролунав вистріл, і розпочався забіг. Не всі бігли, але всі хотіли взяти участь, і перемогти. Вони пробігли третину дистанції, коли це хлопчик спіткнувся, декілька разів перекрутився, впав і почав плакати. Інші восьмеро учасників почули плач. Вони стали бігти повільніше, потім озирнулися. Вони зупинилися, і повернулися назад… Всі… Дівчинка з синдромом Дауна присіла коло нього, обняла, і запитала «Ну, як? Тобі вже краще?» Потім усі дев’ятеро пішли плече в плече до фінішної лінії. Весь натовп глядачів уставав із місць, і зааплодував. Оплески тривали дуже довго… Ті, хто це бачив, досі про це говорять. Чому? Тому, що глибоко всередині, ми всі знаємо, що головне в житті важить набагато більше, ніж перемога для себе. Найважливіше – допомагати іншим перемагати. Навіть, якщо це означає, що треба сповільнити, або змінити власні перегони. Якщо ти відправиш цей лист, можливо, ми зуміємо змінити наші серця, можливо, ще чиїсь… Свічка нічого не втрачає, якщо від її полум’я запалили іншу свічку. Яке твоє рішення? Ти відправиш цього листа чи викинеш його?
Невідомий автор
Повідомлення відредагував Даяна - Ср, 16-Гру-2009, 12:37
Давня арабська легенда оповідає сумну історію про зброєносця багдадського халіфа. Одного дня молодий зброєносець, геть засмучений, припав до ніг свого улюбленого володаря і попросив дозволу узяти бистрого мов орел скакуна. — Для чого він тобі? — поспитав халіф. — У саду я бачив Смерть. Вона робила мені знаки. На Вашому скакуні я втечу до Басори і там сховаюся серед торговиці. Смерть не знайде мене там. Халіф дав хлопцеві свого скакуна. Зброєносець помчав галопом. Халіф спустився до саду і побачив Смерть, що там чигала. — Ти чого погрожувала моєму зброєносцеві? — поспитав він. — Не погрожувала я йому, — відповіла Смерть, — а тільки підняла догори руки від здивування. Я спитала сама себе: чи ж це можливо, аби він був іще тут, коли маю з ним зустрітися за п’ять годин на торговиці у Басорі...
Яґин Таяма, старий славетний і надзвичайно шанований учитель володаря, не хотів прийняти до грона своїх учнів, що вправлялися у володінні мечем та стрілянні з лука, одного самурая. Як свідчить передання, той уже з дитинства вправлявся у боротьбі з думкою про власну смерть і цілком опанував мистецтво володіти собою. — Чого ще я міг би тебе навчити? — мовив учитель, відхиляючи прохання кандидата. — Ти ж бо вже дійшов до самого серця мудрості: у мистецтві, яким володієш, криється будь-яке інше, в тому числі й мистецтво володіння мечем і стріляння з лука. Звертаючись до своїх учнів, учитель додав: — Хто знає смерть, знає життя. А хто легковажить смерть, легковажить життя.
Жити у світі і не належати йому – ось суть духовного життя.
(Г.Ноуен)
ТАЄМНИЦЯ РАЮ
Здоровенний та не надто чемний самурай прийшов до низенького буддійського монаха і каже: – Монаше, скажи мені, що таке пекло, а що – небо? Монах поглянув на дужого воїна і зневажливо відповів: – Сказати тобі, що таке – небо і пекло? Я не можу тобі цього пояснити. Ти брудний і смердиш. Ти – ганьба касти самураїв. Геть від мене! Не можу терпіти тебе! Самурай розлютився, почав тремтіти. Його лице так почервоніло від гніву, що не міг і слова промовити. Витягнув меч і підніс його, щоб убити монаха. – Це – пекло, – прошепотів спокійно монах. Самурай знітився. Скільки ж співчуття і жертовності було в малому монахові, який ризикував власним життям, щоб пояснити йому, що таке пекло! Поволі він опустив меч. Відчув спокій і вдячність – його лице проясніло. – Це є небо, – прошепотів спокійно монах.
Проживши довге і героїчне життя, один відважний самурай потрапив до раю. Але йому було дуже цікаво подивитися на пекло, і ангел задовільнив його бажання. Самурай опинився в дуже великому залі, посередині якого стояв стіл, заставлений тарілками зі смачними пахучими стравами. Але ті, що сиділи навколо столу, були бліді, худі, майже скелети... Вони викликали жаль і співчуття. – Як це можливо? – спитав самурай у провідника. – Адже перед ними стільки страв! – Дивись: усі, що приходять сюди, одержують дві тонкі палички замість виделок, але вони дуже довгі, і їх треба тримати за кінець. Тільки так можна занести їжу до рота. Самурай здригнувся від жаху. Страшна кара для тих бідолах: які б зусилля вони не робили, не могли донести до рота ані крихти. Він не хотів уже більше це споглядати і попросив повернутися до раю. Але там також на нього чекала несподіванка: він побачив великий зал, такий самий, як у пеклі. У ньому було безліч людей, а на столі – незліченна кількість тарілок зі смачними і пахучими стравами. Люди також мали по дві тонкі палички (півтораметрові), і треба було тримати їх за кінець, щоб наколоти на них їжу. Та була одна особливість: люди, що сиділи навколо столу, були веселі, ситі, здорові. – Як таке може бути? – спитав самурай. Ангел посміхнувся і пояснив: – У пеклі всі хочуть брати їжу для себе, бо так робили все своє життя. Тут – навпаки: кожний бере їжу не для себе, а дає її іншим.
Добро, яке чиниш, напевно, завтра забудеться: не зважай, чини добро.
(Матір Тереза)
ЛІНЗИ ПІД ПОВІКАМИ
Одного літнього дня змія зустріла в лісі свого приятеля тхора: — Як поживаєш? — спитав її тхір. — Вже віддавна не бачив тебе. — Начебто добре, — відповіла та. — Але майже не бачу. Мушу вставити собі під повіки лінзи. Придбавши лінзи, змія знову зустріла тхора. — Як тепер живеться? — спитав її тхір. — Тепер не тільки добре бачу, — відповіла змія, — а навіть моє родинне життя покращилося. — Як же лінзи могли покращити твоє родинне життя? — запитав здивований тхір. — Дуже просто, — відповіла змія. — Я виявила, що жила з гумовим шлангом, яким поливають город.
Остання хвороба, яку відкрили, зветься “синдром невидимої людини”. Поруч з нами живе якась особа. Ми помічаємо її фізичну присутність, але вдаємо, що не бачимо її. Так, наче не хочемо бачити. Один письменник розповідає: подружжя виховало четверо дітей, допомогло всім одружитися і, коли залишилися самі, чоловік, приглядаючись до дружини, несподівано запитав: — Ти хто?
Пристрастями себе не роз’ятрюй, бо, мов бугай, вони тебе розірвуть.
(Сир.6,2)
СИГНАЛ
Після страшної бурі на морі вцілілий бідолаха, учепившись за рештки свого човна, добрався до маленького безлюдного острівка. Острівець той майже суцільно вкривали непривітні гострі скелі. Бідака став гаряче благати Бога, аби його порятував. Кожного дня він вдивлявся, чи десь-там, з-за горизонту, не з'явиться допомога, проте ніхто з нею не поспішав. Коли минуло так кілька днів, він почав потроху облаштовуватися. Доклавши чимало зусиль, виготовив знаряддя для обробітку землі, а також для полювання. У поті чола він розклав вогнище, збудував курінь і сховок на випадок бурі. Так спливло кілька місяців. Бідолаха невпинно молився, проте жодне судно не з'являлося на видноколі. Одного дня вітер несподівано подув на вогнище і полум'я лизнуло циновку. В одну мить усе спалахнуло. У небо піднялися хмари густого диму. Багатомісячна праця обернулася у невеличку купку попелу. Бідолаха намагався бодай щось урятувати, та врешті впав на землю і залився слізьми. "Господи Боже, чому? Чому це сталося?" Через кілька годин до острова наблизився великий корабель. Рятівники на шлюпці припливли, аби забрати бідолаху. "Як ви довідалися, що я є тут?" – ще не ймучи віри, спитав він. "Ми побачили димовий сигнал", – відповіли йому.
Твої нинішні труднощі – наче сигнали, що заповідають майбутнє щастя. Бог прибуде, щоб тебе спасти. "Яка найкоротша дорога, щоб зустрітися з Богом?" "Життя в інвалідному візку", – відповів чоловік без ніг.
ВІДМІННІСТЬ Один король запросив до свого замку торгівця кіньми. Той прийшов, привівши двох чудових оґирів на продаж. На вигляд майже однакові - обоє молоді, міцні й добре збудовані, однак торгівець зажадав за одного з них удвічі більшу ціну, аніж за другого. Заінтригований, король скликав своїх придворних і сказав: "Цих чудових верхових коней я подарую тому, хто зможе пояснити, чому один із них коштує вдвічі дорожче від другого". Придворні підійшли ближче і почали уважно оглядати коней. Проте не змогли помітити нічого, що оправдовувало б таку велику різницю в ціні. "Бачу, що ви не знайшли відмінности між цими кіньми, - сказав король. - Випробуйте їх - може, тоді її помітите". Він наказав двом зброєносцям осідлати коней і зробити кілька кругів по подвір'ю перед палацом. Але й після цього придворні не могли відповісти, звідки взялася така велика різниця в ціні. Тоді король промовив: "Ви, мабуть, помітили, коли коні скакали галопом, що один зовсім не здіймав куряви, а за другим аж закушпелило. Саме тому перший удвічі дорожчий - він-бо належно виконує свій обов'язок..."
У нашому суспільстві найбільших висот кар’єри досягають ті, що залишають після себе великий балаган.
«Допоможи мені, Господи Боже, в добрій постанові і в Твоїй святій службі, і дай мені ось тепер, сьогодні, добре почати, бо те, що я дотепер робив, це ніщо!»
(Т.Кемпійський)
КІНЬ ОЛЕКСАНДРА ВЕЛИКОГО
Коли Олександрові Великому виповнилось 20 років, король подарував йому коня, якого ніхто не міг приборкати. Буцефал був красень, але дуже дикий. Олександр хотів підкорити його за всяку ціну. – Стільки коней у моєму царстві! Вибери собі іншого, сину, – говорив йому король Филип. Але Олександр хотів приручити саме Буцефала. Три місяці він намагався це зробити, пускаючи в хід пестощі, лагідні слова, але не зміг навіть на мить утриматися в нього на спині. Ті, що вже пробували приборкати його, казали Олександрові: – Слухай, Олександре, облиш, хай іде собі по лісах, поки не поламав тобі кості. Олександр хотів-таки досягнути своєї мети. Якось, спостерігаючи за своїм диким приятелем, він побачив, що той низько схилив голову і тримав її майже між двома передніми ногами. На безхмарному липневому небі яскраво світило сонце. Олександр пригадав собі, що Буцефал робив так завжди, коли ясно світило сонце, і ніколи зранку, під вечір чи у похмурі дні. І в його голові майнула думка: “Мабуть, він боїться сонця”. Олександр швидко підбіг до коня, схопив його голову обома руками і силоміць підняв її вгору. Очі тварини вперше подивилися на сонце. Олександр зауважив, що вони вже не виблискують дико, а стають спокійними, податливими. Здавалося, що майже усміхаються. Коли Олександр відпустив його голову, кінь уже сам тримав її високо, спокійно і гордо. Олександр скрикнув від радості, обняв його і, скочивши на нього, пустився галопом по македонській рівнині. Буцефал переміг свій страх – він уже не боявся сонця. Після цього йому і люди не страшні.
“А був у синагозі чоловік, що мав нечистого духа, і він закричав голосом сильним: “Лиши, що нам і Тобі, Ісусе Назарянине? Прийшов Ти погубити нас?” (Лк. 4, 33-34) Це крик релігії переможеної, релігії чортів, атеїстів. Бог – Світло – викликає у них страх. Скільки людей боїться Бога! Є люди, які з неохотою приступають до Нього; які розмовляють з Ним поспіхом, не дивлячись Йому у вічі; які, при першій-ліпшій нагоді, радо віддаляються від Нього, бо з Ним їм невигідно. Скільки є таких, що віддаляються від Бога, який є досконалою Любов’ю...
Якось, ідучи лісом, Ісус Христос милувався красою дерев і почув, як хтось гірко плаче. Підійшов ближче - аж то Ялинка. "Чого ти плачеш? - спитав її Господь, - глянь, яка краса навколо!" "Як же мені не плакати, - відповіла, схлипуючи Ялинка. - Усі дерева змінюють своє вбрання кожної пори року: навесні вони вкриваються гарним цвітом, улітку тріпочуть листячком на вітрі, а восени тішать око рясними кольоровими плодами, на які так чекають дорослі і діти. І лише я цілий рік в одному вбранні - ні цвіту не маю, ні плодів не даю, лишень відлякую всіх своїми колючими голочками. Непотрібною чуюся в цьому світі".
"Не журись, Ялинко, - співчутливо сказав Ісус. - На втіху людям, а надто малечі, зроблю тебе символом дня свого народження. Тебе вбиратимуть у найкращі диво - плоди, що виблискуватимуть в таємничому мерехтінні різдвяних свічок, на тебе чіплятимуть солодощі, якими так полюбляють ласувати діти, ти світитимешся, наче вифлеємська зірка, що вказувала царям і пастирям дорогу до того місця, де я народився, і довкола тебе танцюватимуть люди, прославляючи народження Сина Божого".
Ось таку нагороду дістала Ялинка, що направду стала невід'ємним символом Різдва Христового.
