Ісус любить тебе! Люби і ти Його – тоді ніщо не зможе відлучити тебе від Його любові; вона сильніша від пекла і смерті…
ТУРБОТА
Лікар заклопотано схилив голову. Стан його пацієнта не покращувався. Уже десять днів лікування не давало жодного результату. Старенький не залишав лікарняного ліжка, здавалося, що, втомлений і зневірений, він втратив бажання змагатись за життя. Наступного дня лікар був здивований. До старенького враз повернулась уся його енергія. Сидів, опертий на подушки, його обличчя знову набуло здорового вигляду. – Що сталося? – запитав лікар. – Лише вчора ваш стан був просто розпачливий. Нині ж організм функціонує прекрасно! Чи міг би знати, що ж трапилось? Старенький усміхнувся. Спокійно ствердив: – Маєте рацію, лікарю. Дещо трапилось. Учора мене відвідав мій онук і сказав: "Дідусю, мусиш негайно повертатись додому, бо поламався мій велосипед"...
У будинку Спокійної Осени подейкували, що старша пані, трохи не сповна розуму, має дуже дивну звичку. Кожного вечора обіймає й цілує телевізор. Асистент запитав стареньку, навіщо це робить? – Диктор – єдина у світі особа, яка вітається зі мною ще й мені посміхається.
Одного дня, коли світ був ще цілком новим, мешканці однієї місцевости влаштували музичний конкурс, учасниками якого стали майже всі присутні - від Синиці до Носорога. Під орудою Сови було вирішено, що голосування під час конкурсу буде таємним і загальним. Отож голосуватимуть усі учасники, самі створять суддівську комісію, тобто журі. І так було. Всі тварини, а також людина виходили поодинці на сцену й співали. Одні заслужили бурхливі оплески, иншим аплодували мляво. Відтак заповнювали картку і, склавши її, вкидали у велику урну під наглядом Сови. Коли настав час підбити підсумки, Сова вийшла на імпровізовану сцену та у присутності двох старих мавп відкрила урну, аби підрахувати голоси. Одна Мавпа вийняла першу картку, а Сова оголосила: «Перший голос віддано за нашого приятеля Осла!» Настала тиша, а потім почулися несміливі оплески. «Другий голос віддано за Осла!» Загальне приголомшення. «Третій голос: Осел!» Усі здивовано переглядались. Відтак почали обмінюватись осудливими поглядами, а вкінці, бачачи, що постійно повторюються голоси на користь Осла, почували себе винними за таке голосування. Всі знали, що не було співу, гіршого за жахливе ричання Осла. Однак усі визнали його найкращим співаком. Підрахувавши голоси, незалежна комісія оприлюднила результат: скрипуче і до того ж фальшиве ричання Осла посіло перше місце. Тож офіційно оголосили, що Осел має найкращий голос в околиці. Потім Сова пояснила, чому так сталося. Кожен з учасників, бажаючи особистої перемоги, голосував за учасника, котрий мав найменші шанси, тобто за того, хто не був конкурентом. Голосування було майже одностайним. Лише два голоси не були віддані за Осла: один належав Ослу, який вважав, що йому нічого втрачати, та щиро проголосував за Жайворонка, а другий належав людині, яка, звісно ж, проголосувала на свою користь.
«Людина розбещена, чоловік безбожний - ходить з неправдивими устами, мружить очі, совгає ногами, подає знаки своїми пальцями. З лихими думами на серці він увесь час зло кує, сіє розбрат. Тому на нього нагло надійде погибель, він вмить буде розбитий, без рятунку» (Прип. 6, 12-15).
Це найблагородніший ризик – полюбити Христа і піти за Ним.
(о.В.Божик)
ГОБЕЛЕН
Молодого монаха послали до одного монастиря у Фландрії ткати разом з іншими великий гобелен. Якось він спустився зі своєї драбини дуже обурений. – Досить! Я більше не можу працювати! Вказівки, які дають мені, беззмістовні! Я працював золотою ниткою, а тут мені кажуть зав’язати її і відтяти... – Сину, – сказав спокійно старий монах, – ти не бачиш цього гобелена так, як треба його бачити. Ти працюєш з виворітного боку і тільки з одним фрагментом. І повів його показати роботу з лицевого боку. Молодий монах остовпів. Він працював над дуже красивим гобеленом – “Поклоніння трьох царів”, а його нитка творила частину німба навколо голови Божого Дитятка.
У давній легенді оповідується про чоловіка, котрому Бог пообіцяв, що виконає одне його бажання. Чоловік подумав і сказав: – Я хотів би чинити добро, не знаючи про це. Бог вислухав його. Пізніше, побачивши, що це бажання таке добре, Бог поширив його на всіх людей. І так триває й досі.
Ніколи не знецінюй себе. Може, у тебе не буде жодного доказу, що ти вартуєш більше, ніж про себе думаєш. Усі ми тчемо дуже великий гобелен неймовірної краси, якого ніколи не бачимо в цілості.
Найнещасніші ті люди, які понад усе в світі бояться змін.
(М.Маклафлін)
НЕСПОДІВАНКА
Був він людиною чесною, представником мовчазної більшості, суворим з жінкою і дітьми, членом расистської ліги, тому що вважав за краще, щоб “чорні залишалися у своїй країні”. Але як буває з усіма, він також помер. Він сміливо підійшов до воріт раю і постукав. Ангел чемно привітався з ним та завів до приймальні. Сів за комп’ютер, набрав ім’я новоприбулого, прочитав на екрані відповідь і сказав: – Мені неприємно говорити про це, але ви мусите побути трохи в чистилищі. – Тут якась помилка! – скрикнув той чоловік. – Я завжди був чесний, зразковий... – На жаль, нічого не можу зробити, – відповів ангел. – Хочу говорити безпосередньо з НИМ! – рішуче сказав чоловік і попрямував до дверей, що були за плечима ангела. – Воля ваша, – сказав ангел. – Але на вас чекає цікава несподіванка. – Яка? – спитав чоловік. – ВІН – ЧОРНИЙ, – посміхнувся ангел.
Коли потрапимо “туди”, приготуймося до несподіванок.
Хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог – це любов.
(І.Ів.4,8)
ДВОЄ ДРУЗІВ
Старший називався Франк і мав 20 років. Молодшого звали Тед і йому було 18. Разом вони проводили багато часу. І’х дружба сягала ще молодших класів школи. Разом вони прийняли рішення піти до війська. Перед виїздом з дому склали присягу перед собою і перед родинами, що берегтимуть одне одного. Їм пощастило і вони опинилися в одному батальйоні. А далі їх послали воювати. Це була страшна війна, що точилася посеред розпечених пісків пустелі. Якийсь час Франк і Тед перебували в обозі. Та ось одного вечора надійшов наказ здійснити рейд на ворожу територію. Вояки, під пекельним вогнем супротивника, ішли вперед цілу ніч. Зранку добралися до якогось села. Проте Теда не було. Франк кинувся його шукати, аж напіткав прізвище друга у списку пропалих безвісти. Франк підійшов до командира із проханням дозволити йому рушити на пошуки. — Це надзвичайно небезпечно, — сказав командир. — Я уже й так втратив твого друга, а ти хочеш, аби позбувся й тебе? Там іде страшна стрілянина. Проте Франк, попри все, подався шукати Теда. Минуло кілька годин, заки він знайшов його. Тед був смертельно поранений. Франк обережно узяв його на плечі. Але тут зненацька пролунав постріл. 3 останніх сил Франкові таки вдалося донести друга до табору. — Чи ж варто було вмирати, аби рятувати вбитого? — спитав командир. — Так, — прошепотів Франк. — Перед смертю Тед вимовив: “Я знав, що ти прийдеш”.
Саме це й скажемо Богові у таку годину: “Я знав, Господи, що Ти прийдеш!”
Караван купців, що вже не раз долав довгі шляхи Сходу, готувався перейти небезпечну пустелю. Мандрівка вимагала ґрунтовного знання місцевості й доріг, рухомих пісків, оаз, а також і звичаїв місцевого люду. Тому скористались послугами досвідченого й знаного в краю провідника. По десяти днях швидкого переходу колону затримали озброєні люди, які стояли, оточивши одне зі своїх жорстоких божеств з лютим обличчям. – Ви далі не пройдете, – вигукнув ватажок озброєних людей, – якщо не складете людської жертви нашому богові. Це обов'язкове правило. Якщо того не зробите, ми вб'ємо всіх! Купці згуртувалися й повели між собою розмову. Вибір був дуже важкий, а погодження якоїсь кандидатури просто неможливе. – Ми знайомі віддавна, дехто пов'язаний ще й кровними узами. Не можемо віддати в жертву жодного з нас, щоб задовольнити вашого бога. Їхні погляди зупинились на провідникові... Коли, згідно з ритуалом, до підніжжя божества поклали як жертву цю бідну людину, – караван продовжив свій шлях, та дуже швидко загубився в пустелі, бо ніхто не знав дороги. Спраглі й знесилені купці вмирали один за одним. Ця незвідана таємниця людської природи. "Народ, що блукав у пітьмі", побачив велике світло. І одразу ж уперто заходився його гасити!
Б.Ферреро. Збірка "Життя – це все, що ми маємо"
Якщо я онлайні, то це ще .... не говорить про те, що я тут ..... може це просто моє ..... АЛІБІ.
Холод був пронизливий. Пастушки грілися біля вогню. Звістку про народження нового Царя принесли їм світлі постаті з крилами. Вона їх приголомшила. Хотіли Його побачити, вклонитися Йому, а ще попросити у Нього здоров’я та злагоди. Філіп, хлопчина, який віднедавна перебував з пастухами, теж почув звістку від ангелів. Роздумував, який дар віднести Дитяткові у Вифлеєм. Однак якщо всі пастухи мали б піти, то хто пильнуватиме овець? Безперечно, не можна залишити їх без нагляду! Жоден з пастухів не хотів втратити нагоди побачити новонародженого Царя. Один із них запропонував: нехай залишиться пильнувати овець той, хто приготував найлегший дар. Поставили вагу поблизу багаття. Перший поклав на вагу повен глек молока і велику грудку сиру. Другий приніс величезний кошик яблук. Третій немало натрудився, щоб покласти на вагу великі гілляки й шматки дерева для багаття, що мало якнайдовше обігрівати стайню з Дитятком. Залишився Філіп. Хлопчина сумно позирав на свій маленький ліхтар - єдиний його скарб. Це був дар, якого хотів занести Дитяткові-Цареві. Та цей дар був такий легенький! Недовго думаючи, Філіп рішуче сів на вагу з ліхтарем у руці і мовив: «Я є даром для Царя! Новонародженому Дитяткові неодмінно потрібно, щоб хтось приніс Йому ліхтар». Навколо багаття запанувала тиша. Пастухи дивилися на хлопця, що сидів на вазі, вражені Його словами. Не було сумніву: у жодному разі Філіп не залишиться пильнувати овець.
Хто шукає чогось іншого, крім єдиного Бога і спасення своєї душі, той нічого не знайде, хіба лише прикрість і терпіння.
(Т.Кемпійський)
ЗАПАХ
Тибетці оповідають дивну легенду – легенду про гірське козеня. Багато років жило собі гірське козеня, яке постійно відчувало в ніздрях дуже приємний запах моху. Цей чудовий, солоденький запах супроводжував його і в мандрівках по зелених горах, і в прогулянках по дрімучих лісах. Козеня не могло зрозуміти звідки той запах, що так приємно його бентежив. Він, як мелодія флейти, незборимо притягав до себе. Козеня почало гасати по лісах у пошуках джерела того незвичайного і хвилюючого запаху. Те шукання стало нестримним. Бідне звірятко вже не могло ні їсти, ні пити, ні спати, ні думати про щось інше. Воно не знало, звідки йшов той запах, але відчувало потребу шукати його, перескакуючи через горбочки, яруги, доки, зголодніле і виснажене до краю, не зірвалося зі скелі. Його рани були тяжкі й болючі. Козеня почало лизати свою кров на грудях і в цю мить відкрило неймовірну річ. Запах, той запах, що його так бентежив, виходив з його тіла, з особливої кишеньки, яку всі козенята цієї породи мають на грудях. Бідне звірятко глибоко вдихало той запах, але життєві сили покидали його.
“Надто пізно я полюбив Тебе, Красо, завжди давня і завжди нова, надто пізно я полюбив Тебе. Ти була в мені, але я був зовні й ганявся за тим, що Ти створила і що без Тебе не могло б існувати. Ти завжди є зі мною, але я не був з Тобою”. (Святий Августин)
Бога можна пізнати лише разом з тими, хто навколо тебе.
БАВИТИСЯ З БОГОМ
Якось один чоловік затримався біля гурту хлопчаків, які бавилися на подвір’ї між будинками. Він почав підстрибувати, танцювати та виробляти всілякі блазнівські штучки, щоб забавити їх. Мати одного з них побачила це зі свого вікна. Через якийсь час вона вийшла на подвір’я, підійшла до свого сина і сказала: – Це, напевно, святий. Сину, йди до нього. Чоловік поклав хлопцеві на рамено праву руку і спитав: – Мій любий, що би ти хотів робити? – Не знаю, – відповів хлопець. – А ви що хочете, щоб я робив? – Це ти мені маєш сказати. Що тобі подобається? – А... Я дуже люблю бавитися! – А хочеш бавитися з Богом? Здивований, хлопець не знав, що відповісти. Тоді чоловік додав: – Якщо ти будеш бавитися з Богом, то зробиш найкращу річ у світі. Бо всі ставляться до Бога так серйозно, що виглядає, ніби Він смертельно нудний і суворий. Бався з Богом, сину! Такого милого товариша до забави, як Він, не знайдеш ніде!
Один книжник ходив по базарі і приглядався до людей. Несподівано йому з’явився пророк Ілля. Скориставшись нагодою, книжник спитав пророка: – Просвіти мій розум: чи хтось з цих торговців увійде до Царства Божого? – Ніхто, абсолютно ніхто! – відповів Ілля, заперечливо похитуючи головою. У цю хвилину на базар прийшли двоє незнайомих мужчин. Вони почали виробляти різні кумедні викрутаси, щоб привернути до себе увагу. Незабаром навколо них зібрався чималий натовп дорослих і дітей, які весело сміялися і плескали їм у долоні. Пророк Ілля звернувся до книжника: – Ці напевно увійдуть до Царства Божого. Книжник підійшов до блазнів і спитав: – Що ви продаєте? Ті відповіли: – Хоч часто наше серце наповнене смутком, ми продаємо усім радість життя.
Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу?
(Мт.16,26)
ТИ Ж ЗНАВ!
В одному індіанському племені юнаків випробували на зрілість самотністю. Цим вони мали довести самі собі та спільноті, що готові бути справжніми воїнами. В час випробування один з цих юнаків опинився посеред гарної квітучої долини. Оглядаючи гори, які оточували цю долину, юнак побачив одну стрімку вершину, вкриту сліпучо-білим снігом. “Поміряюся з тією вершиною”, – подумав він. Він одягнув сорочку зі шкіри зубра, на плече накинув плащ і почав спинатися на гору. Вибравшись на вершину, юнак побачив під собою цілий світ: прекрасні краєвиди, безмежний простір. Його серце наповнилося гордістю. Раптом він почув біля своїх ніг дивне шелестіння. Подивився і побачив змію. Хотів відскочити, але змія заговорила: – Вмираю... Тут надто зимно для мене, і немає поживи... Візьми мене під свою сорочку і знеси в долину. – Ні, – відповів юнак. – Знаю вашу породу. Ти – гримуча змія. Якщо візьму тебе, ти вкусиш мене – і я помру. – Ні! Навіть не думай так! – відповіла змія. – З тобою не буду так поводитися. Якщо мені допоможеш, не вчиню тобі жодного зла. Юнак і далі відмовлявся, але змія вміла добре переконувати. Врешті-решт він взяв її під сорочку і поніс зі собою. Коли вони вже спустилися в долину, юнак делікатно поклав її на землю. Несподівано змія скрутилася, кинулася на хлопця і вкусила його в ногу. – Ти ж мені обіцяла! – закричав він. – Ти ж знав, що ризикуєш, коли брав мене зі собою, – сказала змія й поповзла собі геть.
Ця історія присвячена всім, хто піддається таким спокусам, як наркотики, алкоголь тощо. “Ти ж знав, що ризикуєш, коли брав мене зі собою”. Одна приповідка каже: “Є каяття, та нема вороття”. А друга: “Що посієш, те й пожнеш”.
Судячи інших, людина даремно трудиться, дуже часто помиляється і легко попадає в гріх; а коли судить і перебирає свої вчинки, тоді завжди з користю працює.
(Т.Кемпійський)
СТРАТЕГІЯ ЛИСА
Один лев з широко розкритою пащею наблизився до вівці і спитав її, чи від нього не тхне. – Так! – відповіла вівця. – Дурна! – сказав лев і з’їв її. Потім поставив те саме питання вовкові. – Ні! – відповів вовк. – Підлабузнику! – заричав лев і розірвав його. Те саме лев запитав й у лиса. – Кажучи правду, пане, – відповів лис, – у мене такий нежить, що абсолютно не чую жодних запахів.
Учень одного філософа пішов відвідати свого вчителя, який лежав на смертному ложі. – Залишіть мені у спадок трохи вашої мудрості, – просив він. – Бачиш мій язик? – спитав філософ. – Бачу, – відповів учень. – А мої зуби? Чи всі ще там? – Ні, не всі. – А знаєш, чому язик тримається довше від зубів? Бо він м’який і гнучкий, а зуби тверді – тому й випадають. Тепер ти знаєш усе, що треба знати. Іншої мудрості не маю.
Одна жінка мала дуже негарне, як сама вважала, покривало на ліжко. Купила його в магазині вживаних речей всього за 20 гривень, бо була на той час у важкій фінансовій скруті. Кожного дня, застеляючи своє ліжко, з великим незадоволенням розправляла це покривало. Так тривало до тих пір, поки одного разу випадково, гортаючи каталог продажу товарів поштою, побачила таке саме покривало, що й у неї. Його пропонував відомий стиліст, майстер інтер'єрів. Коштувало воно 1200 гривень. З тих пір, відколи дізналася про справжню ціну покривала, змінила своє ставлення до цієї речі.
Якої б поганої думки ми не були про самих себе - в очах інших маємо велику цінність. Є люди, які не знають наскільки важливим є те, що вони живуть. Є люди, які не знають як багато для інших важить сама їхня поява у чиємусь житті. Є люди, які не знають скільки радості дарує іншим їхня привітна усмішка. Є люди, які не знають яким добром для інших є їхня близкість. Є люди, які не знають наскільки б біднішими інші почувалися без них. Є люди, які не знають, що вони - дарунок небес. Але могли б знати, якби ми їм про це розповіли. ---------------------------------------------------------------------------------------------------- Батько з сином вели на торговицю осла.
Батько сидів верхи на ослі, а син ішов поруч. Люди, яких зустрічали по дорозі, говорили: — Нечувано! Сильний мужчина сидить на ослі, а дитина іде пішки!
Тоді батько посадив на осла сина. Натовп зівак далі обурювався: - Жахливо: старша людина іде пішки, а молодий їде верхи!
За таких обставин вони обидва сіли на осла, але зразу почули: — Це варварство: двоє людей сидить на маленькому осликові.
Тоді батько з сином злізти з осла, але інші зіваки почали говорити: — Здуріли: осел нічого не несе, а двоє людей іде пішки.
Вкінці вони обоє підняли і понесли осла, але навіть тоді не заслужили похвали у зівак з базару. [/b] Чи варто докладати зусиль, щоб сподобатися усім? [b]
Батько зі сином сиділи у бічній наві храму. За якийсь час дитина торкнула батька і сміючись сказала: "Тату, поглянь на того чоловіка. Він спить". Батько повагом подивився на сина і відповів: "Було би ліпше, якби ти теж спав, замість обмовляти инших".
Якось монахи звернулися до старця Помеона з питанням: "Як ти гадаєш, чи варто розбуркувати зі сну братів, що сплять?" Старець на це відповів: "Якби я помітив, що якийсь із братів задрімав, то поклав би його голову собі на коліна і дозволив би йому відпочити". Нам належить наново відкрити для себе, що означає співчуття.
Б.Ферреро. Збірка "Таємниця червоних рибок"
Якщо я онлайні, то це ще .... не говорить про те, що я тут ..... може це просто моє ..... АЛІБІ.
Нічого бо нема захованого, що б не відкрилося, і скритого, що б не виявилося.
(Лк.12,2)
СКИБКА ХЛІБА
Якось один чоловік, що вже двадцять років не ходив до церкви, приступив до священика. По хвилині вагання, майже з плачем, почав розповідати: “Мої руки забруднені кров’ю. Сталося це тоді, коли ми відступали на російському фронті... Щодня хтось із нас помирав від ран або голоду. Нам дали наказ не входити до хат без рушниці і бути готовими стріляти при найменших рухах місцевих жителів... У хаті, куди я увійшов, був тільки один старий і дівчина-підліток. “Хліба, дайте хліба!” — жадібно попросив я. Дівчина нахилилася... Я думав, що вона хотіла взяти якусь зброю, бомбу... Я вистрелив... Вона впала... Коли я підійшов, то побачив, що вона тримала в руці скибку хліба. Я убив чотирнадцятилітню дівчину, яка хотіла дати мені хліба... Повернувшись додому, я почав пити, щоб забути все це... Але не можу... Чи простить мені Бог?”
Хто ходить із зарядженим крісом, той вистрелить. Якщо єдиним знаряддям, яке ти маєш, є молоток, і ти носиш його зі собою, то інші люди будуть для тебе цвяхами: цілий день будеш бити по них.