На користь щеплень офіційна медицина завжди наводить як приклад ліквідацію натуральної віспи внаслідок введення вакцинопрофілактики.

Я теж колись вірила у цю казку. Все почалося у 1798 р. в Лондоні, коли там уперше зі своїм „відкриттям” з’явився фальшивий лікар Дженнер. Фальшивий тому, що титул F.R.S. (член Королівського товариства) він отримав нечесним шляхом, видавши спостереження свого племінника за життям зозуль за свої власні, а титул MD (доктор медицини) отримав, заплативши 15 гіней і показавши рекомендаційні листи від своїх друзів-лікарів. Відкриття ж взяте у лапки тому, що робота, в якій Дженнер намагався довести користь коров’ячої віспи для захисту від віспи натуральної, не мала практичного об?рунтування і вже через кілька років була спростована самим Дженнером.

Незважаючи на сумнівність „відкриття”, лікарі відразу зрозуміли, який чудовий потенціал особистого збагачення закладений у щепленнях, і ніякі приклади щеплювальних невдач та важкі ускладнення після них не могли зупинити хвилю сліпого захоплення. Для перекачування державних коштів у кишені медиків в Англії був навіть створений Національний інститут щеплення.

Вакцинатори багатіли, а натуральна віспа не звертала ніякої уваги на „науково об?рунтовану” боротьбу з собою. Епідемія виникала за епідемією. Публіка, побачивши всю марність щеплень, почала повертатися до старих методів боротьби з віспою – інокуляціями. Щоб запобігти цьому, медики посприяли прийняттю у 1853 році закону, за яким щеплення дітям стало обов’язковим.

Населення знову не висловило масового бажання рятуватися коров’ячою віспою від віспи натуральної, розчарувавши вакцинаторів. Тоді вони домоглися прийняття у 1867 році закону, згідно якого кожна дитина до трьохмісячного віку зобов’язана була отримати щеплення під страхом штрафу батьків або тюремного ув’язнення. Ані сплата штрафу, ані ув’язнення не скасовували обов’язковості щеплення. Закон 1867 року був останньою краплею у чаші суспільного терпіння. У цьому ж році в Англії була створена Ліга проти обов’язкових щеплень. Протягом цього періоду натуральна віспа, здавалося, дала невеликий перепочинок, так що могло виникнути враження про деяку користь щеплень. Проте англійців чекало страшне розчарування, коли у 1870-х роках почалася небачена досі епідемія натуральної віспи, яка сталася на тлі майже повністю щепленого британського населення і остаточно розвіяла щеплювальні ілюзії. За своїми розмірами вона перевершила найтяжчі „дощепленеві” епідемії. Зрозуміло, вакцинатори оголосили, що епідемія була наслідком того, що щеплень було мало, але з того часу щеплювальний бізнес на натуральній віспі покотився під укіс. Медичний істеблішмент і його лобісти в парламенті робили все можливе для збереження щеплювальних законів, або точніше буде сказати, щеплювального беззаконня. Хоча в другій половині ХІХ ст. почалося стабільне поступове зниження захворюваності на практично всі недуги, що терзали людство з ХVІІ ст., лише віспа – єдина хвороба, проти якої був винайдений „істинний рятівний засіб” (щеплення), ніяк не вщухала.

Переломним етапом у боротьбі проти щеплень стала епідемія в одному з „найщепленіших” англійських міст, Лейстері, де від віспи померло 358 чоловік при 3 тисячах захворілих. Після цього жителями було вирішено, всупереч шахрайському законові, взагалі відмовитись від масових щеплень на користь санітарного контролю та ранньої ізоляції хворих. З тих пір, немов за помахом чарівної палички, у місті раз і назавжди припинилися епідемії віспи.

Лише у 1898 р. покарання за відмову робити щеплення було повністю викинуто з британського закону, а у 1907 р. було, нарешті, прийнято закон про свободу в щепленевому питанні.