З сірого, похмурого неба падав сніг. Білий-білий! Весела юрба бігала по двору, бавилася у сніжки. Аж ось над двором пролунало:

- Хлопці, а давайте зробимо сніговика!!!

Гвалт ущух. Хлопці взялися до роботи і незабаром посеред двору стояв невеличкий Сніговик, дуже гарний і чипурненький. Замість рук - гілки, очі - блакитні кришечки від пляшок, ніс - морква, замість рота - маленька гілочка.

- Не вистачає відерця на голову,- відказав один хлопчик. 

  - Немає часу. Треба вже йти додому. Готуватися до свята. Це вже завтра щось придумаємо, - відказав йому старший братик. І дітки потороху порозходилися по домівках, а Сніговик сам-один залишився посеред осиротілого без дитячого гвалту та сміху двору. Несчувся він, як настала новорічна ніч. В кожному вікні відчувалося свято, світилися ялинки, сміялися люди. А Сніговик ставав сумнішим і сумнішим. Аж раптом щось зачепилося за його руку.

- Що це? - здивовано дивився на свої гіллячки Сніговик. Здивовано бо, по-перше, він міг ними рухати, а по-друге, в правій гільці у нього було невеличке відерце.

- Як що? Подарунок! Новий рік же! - усміхнувся в сиву бороду Дід Мороз і одягнув відерце нашому білому другові на голову - Дванадцята година. Час казки! Допоможеш мені подарунки дітям порозносити?

- Допоможу! А можна?

- Звичайно! А то Снігуронька моя забарилася. Мені край потрібен помічник!

Бери мішок. Ходімо!

Вони почали заходити по домівках. Непомітно клали подарунки під ялинки. І йшли далі.

От і випало нашому Сніговікові розносити радість тим, хто нещодавно подарував йому життя...

Коли вранці хлопчики вибігли на вулицю з відерцем для Сніговичка, то зупинилися, як вкопані:  

- Дивіться! Хтось вже надів йому відро!

- Мені здається, вчора він не посміхався!

Дійсно, Сніговик, дивлячись на своїх маленьких друзів, тихенько посміхався. Він добре знав, що Новий рік - це час, коли трапляються неймовірні дива.