Історія вареників «Гражди»
Якось в Трускавці ми потопали
засмакувати місцевої кухні. Нам порадили затишний кавалок міста – ресторанчик
«Гражда». На перший погляд українська традиція тішить очі, але насправді, її
творять тут люди. Зайшли ми з коліжанкою і давай думати, що ж таке з’їсти?
Замовили кулешик. Доки чекали, підійшла пані і мовить: «Це буде за 15 хвилин!
Дівчата, а ви вмієте ліпити пироги? А ви знаєте історію про вареники?» Ви не
повірите, все у світі від незнайомців почуєш, але про вареники? Боже збав,
ніколи не чули ось так на льоту! Але що мали робити. Чекати і так доведеться,
чом би й ні. Гаразд, прошу пані, розповідайте. Я, як львів’янка, і моя поруга
із Донецька вже розвісили вуха почути щось цікаве:
«Знайте, народна кухня
– це така ж культурна спадщина українського народу, як мова, література,
мистецтво. Як кажуть: «Вареники, вареники, Божі хваленники, не кожен їх варить,
але кожен хвалить”». І ви задумайтеся, незабаром зимові свята, і як завжди на нашому
українському столі будуть вони, про яких знаємо бува усе: від складників до
приготування. Але насправді мало хто знає все про них. Навіть я! Щоб ви знали:
назва вереники – є загальноукраїнською, а ось пироги – західноукраїнською (галицькою).
Вважається, що смачнючі вареники
існували ще в часи язичництва і, навіть, дещо означали. Їх перше споживання
приписують ще давнім трипільцям, а це,
Бог-зна, яке тисячоліття до нашої ери. От і в них вони символізували місяць та
плодючість. Їх ліпили із: житнього, пшеничного, гречаного, ячмінного борошна;
начиняли таким, що голова йде обертом: картоплею, сиром, капустою, овечою
бринзою (в Карпатах), пшоняною кашею або товченою квасолею (Полісся), гречаною
кашею із сиром (Волинь), вареною квасолею, часом перетертою із калиною
(Полтавщина). Типовими для всіх областей нашої України, є вареники з вишнями й
з сиром. А є із пісних начинок: поширеною була урда («гурда», «вурда»),
яку готували таким чином: трохи підсмажене конопляне (рідше лляне) насіння
товкли й розтирали у макітрі, заливали окропом, розмішували, проціджували і
ставили на вогонь. Жовтувату піну, яка утворилася при кипінні, знімали і
використовували як начинку. Замість насіння часто брали макуху («жмыхи»)
(залишки після вичавленої олії з насіння). А були ще й вареники із піском! Але
незвичною начинкою залишається начинка з папороті.
Вважалося, що процес
замішування тіста на вареники, був символом процесу творення всесвіту, його
структури. Тому, саме жінка цей всесвіт творила, як мати та прародителька
людського роду. Самі паляниці для вареників цікавим дідівським способом: плесканням-хлопанням:
долоня об долоню і також з допомогою качалки — розкачуванням чи плескали
плескали паляниці об жіночі стегна. Останнє було на, якщо мені не
зраджує пам'ять десь тут на Турківщині, де господиня гостя запитувала «Які
вареники подавати: порскані чи плесканні?» І тут ґаздиня над варениками
розпорскувала якусь заправку, яку набирала до рота. А тепер розповім і про
забави та ворожбу з варениками, які має наш народ: могли ліпити вареники і в
них вкладали папірець із будь–якими чоловічим іменем, не обов’язково знайомих
хлопців. Треба було уважно стежити, коли закипає вода: з яким іменем вареник
спливе на поверхню першим — так і зватимуть майбутнього чоловіка; або бувало,
що дівчина свій вареник ставили перед котом чи собакою, який був своєрідним
оракулом долі. Тварина обравши певний, вказувала на першість в одружені. Але,
якщо кіт надкусить чийсь вареник і його полишав, то це значило, що й суджений і
з дівчиною таке вчинить в житті, але, якщо кіт віднесе певний вареник далеко
від них, то це значило, що свати з далека прийдуть і одруження буде далеке від
отчого дому. Готовили вареники з певними ще й начинками: до пирога заліплювали:
сіль – щоб було «вредне» життя, з певним паскудством; вату – для
легкого життя, монети – на грошовий достаток; перець – на важке життя; клали ще
й папірець з надписом «лялька». І цю записку – ляльку, хто матиме
з нею вареник, то й матиме і очікувану дитину. Ось така та історія про вареник,
яких ми ліпимо, бо знаємо – цим ми продовжуємо традицію нашої української кухні,
як доказ того, що ми є українцями»…
І уявіть собі,
після таких лекцій, вареники в Трускавці стали головним символом, які мають
свою історію. Після цього так закортіло вареників, що з «Гражди» ми не рушили
допоки не з’їли їх досхочу… Ось так буває в Карпатах: приїдеш і дивуєшся, скільки цікавого є навколо нас у
підніжжі цих гір… Тепер я традиційно без вареників життя не уявляю, як і цілу
лекцію про них в колоритному ресторанчику в Трускавці, де традиція оживає від
цікавої розповіді і смачної посмішки, з
якою подають кожну страву…
Джерело: http://carpathians-ua.blogspot.com/2012/10/blog-post_867.html |
