Здається, ну що тут такого? Кіт в хаті! Пухнастий, симпатичний, воркочучий антидепресант. А нічого подібного. Навіть найлінивіший і найтерплячіший Мурчик, не витримає, якщо його почнуть тягати за вуса чи хвоста, а тоді вже хата наповнюється невтішним плачем: і дитину шкода, і Мурчика можна зрозуміти – він дає зрозуміти, що його терпець увірвався. І правильно, між іншим, робить, бо ж дитина мусить знати межі світо пізнання, наступає та мить, коли це стає небезпечним.
У нас дома є кішка, яку ми щоліта відвозимо в село – погрітися на сонечку і погуляти в траві, а там нещодавно з’явився ще один волохай – щеня Ляля (нащадок гордих родин чистокровних вівчарок і ротвейлерів). Так от, кілька подряпин і попереджуючих голосних мнявів навчили дітей (а в мене непосидюча двійня) поважати особистий простір кота – коли він в своїй хатині, то зачіпати не можна, не можна чіпати хвоста, лап та вусів. Мало того, що діти навчилися гладити кота, а не бити, то тепер вони в квача грають всі троє (правда, Мурзілка, так її звати, трохи вільніша в виборі шляху руху), то тепер вони можуть разом спати, їсти, спостерігати один за одним і процес пізнання світу набуває нового сенсу. Тепер це можна робити разом з пухнастиком. Ляля – це трішки інша проблема, маленьке щеня, в два місяці на задніх лапах ростом з мою доньку, життєрадісне до божевілля, воно замордовує будь-кого дорослого вже на п’ятій хвилині спілкування. Попри те, з дітьми вони борюкаються, як вовченята на галявині. Разом сміються, гавкають і чого тільки не роблять. Думаю, росте чудовий друг і захисник моїм дітям. Інколи, коли хтось з малих є недостатньо спритним, Ляля може вихопити булку, цукерку чи іграшку з ручки, тоді починається нова серія – відстоювання свого.
Не зважаючи на цю райдужну картину, намальовану мною, картина "діти-улюбленці" не завжди світла і радісна. Починаючи від алергій і закінчуючи повним не сприйняттям, а тому постійною потенційною небезпекою. Давайте поступово.
Як тільки маля починає ходити, воно перетворюється в невтомного дослідника. Дитину цікавить абсолютно все, що його оточує, включаючи домашнього улюбленця, його іграшки, посуд, з якої він їсть, їжу й навіть туалет. Малюк не розуміє, що його різкі рухи, стрибки, дотики (удари, поштовхи) можуть заподіяти тварині біль. І, як наслідок, можлива природна реакція тварини - вкусити, подряпати…
Американець, доктор Стефані Шварц, консультант із питань ветеринарії, вважає, що з того моменту, коли дитина почала ходити, батьки повинні почати вчити її спілкуванню з домашніми тваринами.
Основне, щоб дитина зрозуміла: тварина - це жива істота, що, як і людина, відчуває біль і ображається, якщо з нею погано поводяться. Але пояснень у цьому випадку буде недостатньо.
Маля повинне засвоїти:
• до яких частин тіла тварини доторкатися не можна, тому що це може заподіяти їй біль;
• тварину не можна чіпати, коли вона спить, їсть або грається з улюбленою іграшкою;
• не варто переслідувати домашнього улюбленця, коли той хоче втекти - виходить, тварина не настроєна на спілкування.
Постарайтеся навчити дитину розпізнавати ситуації, коли тварина взагалі агресивна. Маля також повинне навчитися порівнювати свою силу й передбачати наслідки свого поводження. У деяких випадках можна вдатися до рольової гри: нехай маля уявить себе в ролі тварини, а мама або тато виступить у ролі дитини.
Однак якщо ви вважаєте, що ваша дитина до спілкування із твариною ще не готове, те краще домашнього улюбленця від дитини ізолювати. Можливо, вам доведеться на якийсь час тварину віддати. І не слід думати, що це зрада. Навпаки, це буде дійсно гуманним жестом. Навіть спокійна й “надійна” тварина має свій “поріг чутливості”. Щеня або кошеня можна буде взяти в дім, коли малюк навчиться себе контролювати.
Якщо ж дитина до тварин проявляє особливу агресивність, то над цим варто серйозно задуматися (можливо, аж до консультації психолога).
И, нарешті, не кожну людину тварина сприймає як свого господяря, і, отже, не кожного вона буде любити й не кожному підкорятися. “Звання” господаря у тварини ще потрібно заслужити.
А взагалі, на думку доктора Шварц, маленька дитина й тварина - не найкраще поєднання. Тому, якщо у вас ще немає домашнього улюбленця (але ви дуже хочете його завести) і є дитина, то краще почекати, поки вона не підросте.
Американці американцями, а в українській традиції домашні тварини завжди займають і займали не останнє місце в вихованні. Бровки, Сірки, Рябки, Пушки, Босі, Мухи, Найди, Мурки з Мурчиками – вічні персонажі епосу, спогадів дитинства, а ще мешканці всіх без винятку дворів і двориків, де живе малеча. Тварини вчать дітей любові і співчуття, винахідливості (спробуй кожного разу винести з дому шматок ковбаси, та й так, щоб мама не сварилась!).
Тому, зваживши всі за і проти, перевірившись на алергію самим (в основному, якщо в батьків алергії на тварин нема, то й в дітей її бути не має), запасайтеся терпінням – бо пухнастий клопіт не менший, а інколи навіть більший за дітей. Бо, насправді, тваринки так само хворіють, збиткуються і навіть депресують, як люди.
На останок, щоб не здалося, що можна обмежитися тільки котами чи собаками в якості домашніх улюбленців можна мати: шин шил, щурів, мишей, хом’ячків, тушканчиків, декоративних кролів, морських свинок (і решту гризунів), папужок, канарок, канарейок, нерозлучників (японці навіть солов’їв тримають), ящірок, змій, черепашок (можна навіть крокодилів тримати, але самі розумієте…), ну, і зовсім екстравагантно мати власного лева чи тигра, але, знову таки, як на мене, то тут гостро постане питання: хто ж чий улюбленець, зрештою J.
Успіхів вам в спільному вихованні дітей, тварин і себе. Співчуття, натхнення і гарного гумору.
