НАШІ ДІТКИ

Той, хто любить – беззбройний. Як проти любові, так і проти ненависті немає ніяких засобів самозахисту.

ТАЄМНИЦЯ

Щасливе подружжя в колі дітей та онуків святкувало своє золоте весілля. Хтось із гостей попросив чоловіка поділитися рецептом такого довгого й щасливого подружнього життя... Старший пан примружив на хвилинку повіки, потім, наче виловлюючи з пам'яті далекі спогади, почав розповідати:
– Люція, – моя дружина, була єдиною дівчиною, з якою мав побачення. Я зростав у сирітському будинку і з дитинства мусив тяжко працювати, щоб здобути найнеобхідніше. Ніколи не мав часу на зустрічі з дівчатами. Люція полонила мене одразу. Поки збагнув, що власне відбувається, уже попросив її стати моєю дружиною.
Ми обоє були такими молодими... У день весілля, після того, як ми повінчались у церкві, батько Люції відвів мене вбік і вклав у руки пакуночок. Сказав: "Завдяки цьому подаруночкові твоє подружнє життя буде щасливе, й нічого більше для того не будеш потребувати".
Зацікавлений і збентежений, я ледве впорався з папером і стрічкою. У коробочці лежав великий золотий годинник. Обережно витягнув його. Коли уважно почав оглядати, зауважив текст, вигравіруваний на золотому диску. Була це дуже розумна порада. З того часу бачив її щоразу, як відкривав годинника, щоб дізнатись, котра година.
Старший пан посміхнувся, і показав свого старого годинника. На дискові виднілися дещо стерті від часу слова, у яких була захована таємниця щасливого подружжя. Ось ці слова: "Скажи щось приємне Люції".

Скажи щось приємне людині, котру кохаєш. Зроби це саме зараз.

Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! – ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі.

   КОЗЕЛ ВІДПУЩЕННЯ

    Десятеро селян ішли дорогою на свої поля. Несподівано налетів ураган. Він несамовито шарпав дерева, земля здригалася і глухо стугоніла.
    Утікаючи від грому і граду, люди заховалися в руїнах старого замку.
    Світло блискавиць, спалахуючи то тут, то там, творило страхітливий танець. Наростав шум вітру, наближався гуркіт грому. Селяни добряче налякалися, і поміж них прошелестів шумок, що, мовляв, серед них мусить бути грішник, який стягнув на всіх це шаленство природи.
    "Треба знайти винного і вигнати його з нашого гурту", - сказав один із них.
    "Повісьмо за дверима наші шапки, - вирішили вони. - Чию шапку вітер знесе першою, той грішник і мусить нас лишити".
    Усі погодилися. З величезним зусиллям вони відчинили двері, і кожен з них повісив надворі свою шапку.
    Одну з них одразу зірвав вітер.
    Селяни без жодного милосердя випхали за двері власника шапки. Бідолашний, зігнувшись удвоє, почав продиратися крізь буревій.
    Він ще не встиг далеко відійти, як раптом почув страшний гуркіт: блискавка вдарила в замок і спалила його дотла разом з людьми, які в ньому ховалися.

    Одного разу дитинча леопарда загубилося в степу. Через свою необачність воно опинилося на шляху слона, і той його просто затоптав. Хтось натрапив на мертве звірятко. Звістку про це нещастя одразу передали батькові.
    "Твоє дитинча загинуло, - сказали старому леопардові. - Ми знайшли його мертвим у долині посеред трави".
    Леопард заревів від болю і люті. "Хто його вбив? Скажіть мені, щоб я міг відімстити за його смерть".
    "Слон".
    "Слон?"
    "Так, слон".
    Старий леопард глибоко задумався, а потім сказав: "Ні, це не міг бути слон. Це, без сумніву, вівці! Певно, що вівці! От я вже з ними поквитаюся!"
    І, розпалений люттю, він побіг у бік луки, де паслася отара овець.

Є одна річ, яка стримує від поступу і щирої поправи багатьох людей, – це страх перед труднощами і боротьбою.

    ПІД ПІЧЧЮ

    Молодим людям, які приходили до нього вперше, раббі Бунам розповідав історію вчителя Езекії, сина Єкеля, що з Кракова.
    По багатьох роках тяжкої праці (що, проте, зовсім не порушило його віри в Бога), йому приснився сон, ніби він мусить податися до Праги, аби там, під мостом, що провадить до королівського палацу, шукати скарб. Коли той сон повторився утретє, Езекія рушив у дорогу і пішо добрався до Праги. Але міст охоронявся денно і нічно, отож Езекія не міг здобутися на відвагу розпочати пошуки скарбу у вказаному місці.
    Проте він щоранку приходив до моста і ходив коло нього аж до вечора. Врешті капітан сторожі, помітивши його мандрівки, наблизився до нього і приязно поспитав, чи той не загубив бува чогось тут або, може, на когось чекає. Езекія оповів тоді йому свій сон, що привів його аж сюди, у такий далекий край.
    Капітан зайшовся сміхом:
    — I ти, горопахо, повірив у сон і прийшов сюди пішака? Ох! Далеко ж ти зайдеш, коли так віритимеш у сни. Уяви собі, що якби я вірив у сни, то так само мав би пертися зараз аж до Кракова, до хати якогось жида Езекїї, сина Єкеля, аби шукати скарбу під його піччю! Езекія, син Єкеля. Ось, уявляю собі, як я іду і перевертаю всі будинки у місті, де половина жидів має ім’я Езекія, а друга половина Єкель!
    Капітан засміявся знову.
    Езекія ґречно попрощався з ним і рушив назад додому. Коли повернувся, одразу взявся шукати під піччю і — знайшов там скарб. Відкопав його, подякував Господеві і збудував у своєму місті синагогу.

    Рабини охоче розповідають про одного вчителя, який ще за життя зажив великої слави. Кажуть, що сам Бог якось звертався до нього за порадою.
    — Хочу побавитися в хованки з людством. Я питав уже ангелів, де найліпше сховатися. Дехто твердить, що найбільше для цього надаються глибини океанів. Інші ж кажуть, що вершина найвищої гори. Ще інші — що зворотний бік місяця або далека зоря, бо їх не видно із землі. А ти, що ти на це скажеш?
    Учитель відповів:
    — Сховайся, Господи, у серці людськім. Це буде останнє місце, про яке вони подумають.

Любити – це відкритися безмежній Любові, це дозволити любити себе, і бути прозорим для цієї Любові, що приходить завжди вчасно.

    ПОГЛЯД МАЙСТРА

   Давним-давно в одному маленькому селі була невеличка столярня. Якось, коли не було майстра, інструменти взяли та й скликали загальні збори. Засідання було довге, пристрасті кипіли. Адже вирішувалися справа виключення з лав шановного товариства деяких його членів.
   Один із учасників виступив так: "Ми повинні виключити з наших лав сестру Пилу, бо вона загостра, скрегоче зубами і має найдошкульніший у світі характер".
   Інший додав: "Брата Гембля також неможливо далі терпіти: він ні з чим не погоджується, все применшує, здирає шкіру з усього, з чим стикається".
   "Ми прекрасно знаємо, що в брата Молотка, - протестував ще хтось, - твердий і різкий характер. Можна сказати, що сенс життя для нього - геть усе бити. Він має нестерпну звичку перти на своєму, а звук його голосу доводить нас до нестями. Треба виключити його з нашого товариства".
   "А цвяхи? Хіба можна жити з тими, хто до всього чіпляється? Досить з нас! Те саме стосується Рашпіля і Скребачки - вони постійно спричинюють якісь тертя. Та й Наждачний Папір, здається, має у житті єдину ціль - з усіма дертися!"
   Отак-от, чимраз бурхливіше, дискутували між собою столярні інструменти. Усі говорили нараз. Молоток вимагав виключити Рашпіля і Скребачку, ті натомість хотіли позбутися Молотка і так далі. Під кінець зборів усі вимагали вигнати всіх.
   Край цій дискусії поклало раптове повернення столяра. Побачивши, що він наближається до столярного столу, інструменти враз притихли. Столяр узяв дошку і обрізав її гострою Пилою. Потім обстругав Гемблем, який ідеально зменшує все, до чого дотикається. Далі майстер узяв Сокиру, яка хвацько розколює все на частини, тоді - Скребачку, що все бере "на зуб", і нарешті - Наждачний Папір, котрий усе здирає і здряпує.
   На завершення він узяв гострі Цвяшки і великий Молоток.
   Усі ці інструменти з їх нестерпними характерами столяр використав для того, щоб змайструвати колиску для дитини, яка мала незабаром народитися.
   Усе знадобилося, усе пішло в діло - щоб прийняти Життя.

    Бог дивиться на нас поглядом майстра.

Нема страждання більшого, ніж прив’язаність і нема щастя більшого, ніж неприв’язаність.

ПРО ЗАХІД СОНЦЯ

Дуже давно один місіонер разом зі своїм провідником-індіянином пробирався через Скелясті Гори.
Щовечора, коли чубок сонця ховався за видноколом, молодий індіянин відходив від місіонера, повертався у той бік і починав ритмічно переступати з ноги на ногу. При цьому він упівголоса наспівував якусь тужливу пісню.
Ці співи і танці при заході сонця викликали у місіонера подив і зацікавлення. Врешті-решт він спитав свого провідника:
– Що означає цей дивний ритуал, який ти здійснюєш щовечора?
– Та нічого особливого, – відповів молодий чоловік. – Цю пісеньку ми склали разом із моєю дружиною. І коли не можемо бути разом, кожен із нас, хай де у той момент перебуває, повертається до сонця, коли воно заходить, і розпочинає танок і спів. Так ми, навіть далеко одне від одного, співаємо і танцюємо разом.

А з ким ти танцюєш, коли заходить сонце?

Одна жінка-містик, що жила у IX столітті, залишила таку молитву:
"Мій Господи!
Сяють зорі,
Заплющують очі закохані.
Кожен закоханий
Зі своєю коханою,
А я сама лишень із Тобою!"

Навчімося найкраще мовчати, щоб відтак говорити.

ПРОПОВІДЬ СВЯТОГО ФРАНЦИСКА

Одного дня святий Франциск, виходячи з обителі, зустрів брата Джінепро. То був вельми простий, добрий чоловік, і святий Франциск дуже любив його.
Тож, зустрівши, звернувся до нього з проханням:
- Брате Джінепро, ходи-но зі мною, будемо проповідувати.
- Отче мій, - відповідав брат, - ти ж бо знаєш: я не досить освічений. Чи ж можу я промовляти до людей?
Але святий Франциск стояв на своєму, і брат Джінепро кінець-кінцем погодився. Ходили вони по цілому місту, молячись у відлюдних місцинках за всіх, хто працював у майстернях і садах. Усміхалися до дітей, передусім до найбідніших. Перекидалися кількома словами з людьми похилого віку. Торкалися недужих. Одній жінці допомогли нести чималенький глек, наповнений водою.
І коли вже кілька разів сходили все місто, святий Франциск мовив:
- Брате Джінепро, час вертатися до обителі.
- А як же проповідь?
- Ми вже виголосили її... Так, виголосили, - з усмішкою відповів святий.

Якщо твій одяг пропах мохом, немає потреби сповіщати про це всіх присутніх. Запах свідчитиме сам від себе.
Твоя найкраща проповідь - ти сам, твоє життя.

Коли хтось має достатки цього світу і бачить брата свого в нестачі й замикає перед ним своє серце, то як любов Божа може перебувати в ньому?

ВІЙСЬКОВИЙ КОРАБЕЛЬ

Один військовий корабель патрулював у дуже небезпечній частині Середземного моря. В повітрі запахло смаленим. Видимість була слабка, над водою нависла густа імла. Капітан особисто став на місток і наглядав за своєю командою.
Коли вже смерклося, моряк, що стояв на вахті, вигукнув:
"Бачу світло!"
"Воно рухається чи ні?" - запитав капітан.
"Нерухоме, пане капітане", - відповів моряк.
Це означало, що кораблю загрожувала смертельна небезпека зіткнутися з иншим кораблем.
Капітан наказав боцманові: "Негайно посилай повідомлення: пливемо один на одного, змініть курс на 20 градусів".
За хвилину прийшла відповідь: "Ліпше, щоб ви змінили курс на 20 градусів".
Капітан розсердився: "Передай: я тут капітан, змініть напрямок на 20 градусів".
Відповідь була така: "Я - моряк другої категорії. Ліпше для вас, щоб ви змінили напрямок на 20 градусів".
Капітан не на жарт розлютився. "Передай, проревів він на все горло, - ми - військовий корабель, змініть напрямок на 20 градусів!"
"А я - морський маяк", - прийшло повідомлення.
Тоді військовий корабель змінив свій курс.

Ісус сказав: ти Петро (скеля), і на цій скелі збудую мою Церкву, і пекельні ворота її не подолають" (Матей 16, 18).
Ми не можемо зробити так, щоб Церква зникла. Але можемо зникнути самі, якщо будемо проти Церкви.

Чому хочеш відкласти на завтра свою постанову? Встань, зараз починай і так кажи: «Саме тепер пора це робити, саме тепер пора боротися, саме тепер настав час виправитися!»

   КОМА

    Була собі колись кома, яка страшенно обурювалася через те, що всі її легковажать. Навіть діти з початкових класів не надто звертали на неї увагу.
    Бо яке значення має нині кома? Прецінь у газетах її майже не вживають, а якщо і ставлять, то радше випадково.
    Та якогось дня кома збунтувалася.
    Один із президентів, після тривалих перемовин із провідником супротивної сторони, написав суху нотатку: "Роззброєння, неможливе застосування зброї", – і відразу передав її генералові.
    І тут кома спересердя вирішила здійснити свій план пімсти і – перестрибнула через одне слово.
    Генерал відкрив листа і прочитав: "Роззброєння неможливе, застосування зброї".
    І вибухнула війна.

    У пущі в Колорадо туристи захоплювалися рештками велетенського дерева, яке мало близько nів тисячі літ. Коли Христофор Колумб дістався до Америки, на тому місці росло молоденьке деревце. Воно перетривало бурі, землетруси, тисячі атмосферних катаклізмів, снігові лавини. Щоб обняти його пняк, треба було узятися заруки двадцятьом людям.
    Та якось малесенький, майже невидимий шкідник відклав на корі невелику кількість мікроскопічних яєчок. З них вилупилися невеличкі личинки з невгамовним апетитом. І за кілька місяців дерево-велетень, що пережило бурі, було знищене.

    Будь уважним до дрібниць, бо з них народжуються великі речі.

Не закривай рота тому, хто тобі відкриває очі.

КИЦЯ

Якось киця дуже закохалася в одного юнака. Так закохалася, що попросила чарівницю перетворити її в дуже гарну жінку, здатну здобути його серце.
Чарівниця задовільнила її бажання. Невдовзі вже готувалися до весілля.
Весілля було гарне: співи, танці, жарти... Запрошені гості ще ніколи не їли таких смачних страв.
Все йшло дуже добре. Аж раптом молода побачила мишу, що бігла через кімнату, і миттю кинулася за нею.

Наше суспільство сприяє обману: ми вже звикли вірити рекламі. Кажемо: “Мені приємно тебе бачити!” “Зустрічаймося частіше!” “Хоч дзвонімо...” “Яке гарне вбрання”, – людям, яких не дуже любимо, яких воліли б не зустрічати, які жахливо вдягнені.
У нас є маски на різні випадки життя. Одна – для приятелів, друга – для начальника, третя – для чоловіка чи жінки, четверта – для сусідів, п’ята – для Бога... Але приходить час, коли всі комедії закінчуються.
“Остерігайтеся фарисейської закваски, тобто лицемірства. Нічого бо нема захованого, що б не відкрилося, і скритого, що б не виявилось. Ось чому те, що ви потемки сказали, почується при світлі; і те, що на вухо ви говорили десь по сховках, оголоситься на крівлях” (Лк. 12, 1-3)