Юнак, втікаючи від жорстокого ворога, потрапив до одного села. Селяни його чемно прийняли і вказали надійну криївку. Наступного дня прийшли воїни, що гналися за ним. Вривалися до хат, обшукували горища і пивниці, а потім зібрали всіх людей і начальник воїнів сказав: – Спалимо ціле село і повбиваємо всіх чоловіків, якщо завтра не видасте втікача. Сільський війт з болем у серці роздумував: видати того юнака чи прирікти на смерть своїх людей. Ввечері він узяв Біблію і почав читати, сподіваючись знайти в ній відповідь. І аж на світанку вичитав такі слова: “Краще, щоб помер один чоловік, ніж мав би загинути увесь народ”. Закрив Біблію, покликав воїнів і вказав їм криївку того юнака. Коли воїни забрали втікача і повели його убивати, в селі почалося велике свято, тому що війт врятував їх життя. Але сам війт не брав участі в тому святі. Пригнічений своїм вчинком, він залишився вдома. Вночі уві сні йому явився ангел і спитав: – Що ти зробив? – Я видав утікача його ворогам, – відповів війт. – А знаєш, що ти видав Месію? – запитав далі ангел. – Як я міг це знати? – відповів дуже засмучено війт. – Якби ти, замість читати Біблію, відвідав того юнака і подивився йому в очі, то впізнав би його.
Небо ледь сіріє. До міста їде автобус, наповнений робітниками і студентами. Вони сидять один біля одного в зимовій одежі, дрімаючи під монотонне гудіння мотора. Ніхто не говорить. Щодня бачаться, але воліють заховатися за свої газети або дрімати. Нараз чути голос: – Увага! Увага! Шелест газет, голови піднімаються. – До вас звертається водій. Мовчанка. Всі дивляться в бік водія. Його голос звучить авторитетно. – Всі, всі відкладіть газети. Газети поволі опускаються. – Тепер погляньте на своїх сусідів. Усі слухаються голосу. Дехто посміхається. – Тепер повторіть за мною: “Добрий день, сусіде!” Голоси спочатку слабі, невпевнені, потім жваві. Багато подає один одному руку, дехто навіть обнімається. Всі в автобусі починають розмовляти між собою. Добрий день, сусіде!
Правдивий спокій добувається тим, що ведеться боротьбу з пристрастями, а не тим, що їм догоджається.
(Т.Кемпійський)
В’ЯЗЕНЬ І МУРАШКА
Один чоловік був засуджений на двадцять років ув’язнення. Його проблемою було як убити час. Через кілька місяців він зауважив, що під облупленою в куті штукатуркою мурашки зробили собі гніздо. Одна з тих мурашок видалася йому кмітливішою, і чоловік вирішив її дресирувати. Скільки терпеливості треба було! Але через п’ять років мурашка вже виконувала його команди: танцювала на натягненому волоску і робила подвійний стрибок. Ще п’ять років, і дивна мурашка-довгожителька співала найкращі народні пісні. Через наступні п’ять років вона вже досконало говорила чотирма іноземними мовами. Коли мурашка вивчала п’яту, чоловіка звільнили з в’язниці. Він узяв її з собою на волю, сподіваючись заробити багато грошей, виступаючи з нею на телебаченні. Вийшовши з в’язниці, він пішов до бару і, випивши доброї кави, хотів похвалитись своєю розумною мурашкою. Поклав її на прилавок і покликав бармена. – Дивіться на цю мурашку! – сказав чоловік. Продавець схопив шматку і убив її, кажучи: – Вибачте, будь ласка...
Багато батьків і вихователів присвячують ціле своє життя, щоб вивести дітей в люди. Але часто вистачає однієї миті, щоб усе пішло шкереберть, тому що приходить якийсь нещасний “бармен”... Краще тренувати слонів, ніж мурашок.
Блажен, хто дбає про нужденного та вбогого; в лиху годину Господь його врятує.
(Пс.41,2)
СПІВПРАЦЯ
На сходах чоловік і дружина моцувалися з тяжкою комодою. Це побачив брат дружини. — Я вам допоможу, — сказав. I вхопився за другий бік комоди. За кілька хвилин ніхто уже не мав сили зрушити комоду навіть на сантиметр, отож усі троє зупинилися відпочити на якусь хвилину. — Але ж важко було піднімати ту комоду! — вимовив швагер. Чоловік із дружиною вибухнули сміхом: — Та ж ми хотіли знести її додолу!
Друзі не дивляться одне одному в очі. Вони разом дивляться в одному напрямку.
Пара, що збиралася вступити у шлюб, питала усіх: — Що нам робити, аби наше кохання тривало завжди? Учитель відповів: — Разом любіть інших.
Осоружні Господові уста брехливі; хто чинить правду, той Йому вгодний.
(Прип.12,22)
КЛОУН
До кабінету відомого психіатра якось увійшов чоловік, на перший погляд цілком урівноважений, поважний зі себе й елегантний. Та за кілька хвилин розмови лікар переконався, що відвідувач перебуває у полоні глибокої депресії і безпросвітного гнітючого смутку. Лікар розпочав дуже докладне обстеження і під кінець розмови спитав свого нового пацієнта: — А чому б Вам сьогодні увечері не піти до цирку, що саме приїхав до нашого міста? У виставі бере участь знаменитий клоун, який уже розсмішив та розвеселив пів світу. Всі про нього кажуть, що він надзвичайно талановитий. Це неодмінно розважить Вас, ось побачите. При цих словах пацієнт зі сльозами вимовив: — Та ж я і є той клоун.
“Одне питання не дає мені спокою: як відчути, коли маю відіграти свою роль? А коли справді можу бути собою? Я вдаю, бо часто не маю сили, щоб бути такою, якою я є... Почасти тому, що це могло би комусь не сподобатися. Не знаю, може, це пересторога, яку відчувають усі... може, іншим також не хотілося б завжди виглядати спритнішими та сильнішими, ніж вони є насправді...” (Квітка, 14 років)
Сьогодні нарешті розпружся, відкинь страх і сором та будь лише собою.
Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу, бо дух бадьорий, але тіло немічне.
(Мт.26,41)
ЩОДНЯ
Одного вченого і шанованого всіма рабина попросили прочитати лекцію про вихід Ізраїлю з Єгипту у найбільшому культурному осередку міста. Слухачі були освічені та підготовлені, уважно слухали лекцію. Рабин так описав події, що стосувалися небесної манни: «Господь послав на землю Свій хліб, що був смачний, наче медівник, і котрого вистачало на один день. Його не можна було зберігати до наступного дня, за винятком п’ятниці. Коли сонце починало пригрівати, манна топилася...». Один слухач перервав його: «Яка нераціональність! Чому лише на один день? Чи не краще було б послати запаси, яких стало б на рік? Це було б розумніше і потребувало б менше зусиль». Рабин за своєю звичкою відповів притчею. «Один великий цар мав сина. Той був іще дитиною, але колись мав уступити на престол, і його освіта була справою державної ваги. За законом цар міг бачити сина лише один раз на рік. Він дуже любив його, а малий царевич - свого татуся. Прагнули бути разом трохи довше. Та закон був невблаганним. І так помалу стали чужими один одному». Рабин продовжив лекцію: «Тому Бог посилав Свій дар щодня».
Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! – ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі.
(Мт.7,21)
ТРИ СЛОВА
Один молодий лицар був відомий своїм розпусним способом життя. Монах намагався напоумити лицаря, що він ризикує постати перед судом Божим з душею, обтяженою гріхами. "Нема чого боятися, – легковажно відповів лицар. – Тобі ж відомо, що Господь Бог добрий і милосердний. Перед смертю я промовлю три слова, які принесуть мені вічне спасіння. Скажу: "Господи, змилуйся і прости". Монах похитав головою, а лицар, сміючись, знову взявся за своє. Якось, під час сильної бурі, лицар їхав верхи уздовж берега глибокої ріки. Він не хотів пропустити балу. Та раптом ударив грім. Кінь із переляку став на диби і скинув вершника у стрімку течію. Перед смертю лицар викрикнув свої останні три слова: "Щоб ти здох!"
Дві рибки плавали одна побіля одної. Раптом молодша запитала старшу: "Що воно таке, що про нього всі говорять?" "Що саме?" "Море". Старша рибка вибухнула голосним сміхом (якщо так можна сказати про рибу): "Море – це те, що навколо нас. Ми є в ньому". Молодша рибка недовірливо похитала головою: "Не вірю. Це тільки солона вода!"
Тільки солона буденність може підготувати нас до вічности.
За те, що маємо отримати, зроби нас, Господи, вдячними Тобі.
(Е.Мелло)
ГОСТИНА У ЗАМКУ
Село, що розташувалося біля замку, розбудив голос каштелянового посланця, який зачитував на площі оголошення свого пана. “Наш улюблений господар запрошує усіх своїх добрих і вірних підданих взяти участь у гостині, яку він влаштовує з нагоди своїх уродин. На кожного чекатиме приємна несподіванка. Однак господар просить про невеличку послугу: ті, котрі ітимуть на гостину, нехай принесуть зі собою трохи води, аби поповнити запаси замку, що вже ось-ось вичерпуються...” Посланець кілька разів повторив це оголошення, відтак розвернувся й у супроводі сторожі рушив назад до замку. У селі всіляко обговорювали запросини. — О, той визискувач! Та ж має стількох слуг — хіба не можуть наповнити резервуар?.. Занесу склянку води — і доста! — Та ні! Прецінь він завше був добрий і щедрий! Занесу йому барильце. — А я... хіба наперсток! — А я цілу бочку! Зраненька, у день, коли мала відбутися гостина, можна було спостерігати дивну валку, що прямувала до замку. Дехто пхав перед собою величезні бочки, деякі, важко сапаючи від натуги, несли в руках великі відра, наповнені по вінця водою. Інші, беручи на кпини своїх супутників у дорозі, несли невеличкі карафки або й маленькі склянки на таці. Нарешті валка досягла подвір’я замку. Всі повиливали воду до величезного резервуару, відтак поставили кожен свою посудину збоку і рушили до бенкетної зали. Смаковиті страви й напої, танці і співи безнастанно змінювали одне одне. Нарешті, надвечір, господар замку ґречно подякував усім за те, що прийняли його запросини, і віддалився у свої покої. — А обіцяна несподіванка? — стали невдоволено і розчаровано ремствувати деякі із запрошених. Інші були сповнені радості: — Наш господар влаштував для нас чудову гостину! — говорили між собою. Відтак усі, перш ніж рушити додому, пішли за своїми посудинами. В одній хвилині звідтам залунали вигуки: то радості, то розпачу, то злости. Кожна посудина була по вінця наповнена золотими монетами! “Ох! Якби ж то я приніс більше води...”
Дайте, то й вам дасться: міру добру, натоптану, потрясену, переповнену дадуть вам. Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють. (Євангеліє від Луки, 6, 38)
Море має свої береги, а милосердя Боже – безмежне.
(І.Золотоустий)
ЯКЩО Б Я ЗНАВ РАНІШЕ
Одного дня Бог зайшов до Раю і, на Своє велике здивування, побачив, що там є всі. Жодну душу не відіслано до пекла. Трохи Його це занепокоїло. Адже має обов’язок пильнувати справедливість. Навіщо ж тоді пекло, якщо його не використовувати? Отож мовив до Архангела Гавриїла: «Поклич усіх перед Мій престол і прочитай десять заповідей». Покликали всіх. Гавриїл прочитав першу заповідь. Тоді Бог сказав: «Усі, хто згрішив проти цієї заповіді, негайно мають піти до пекла». Кілька людей вийшли з натовпу й засмучено пішли до пекла. Так само було після прочитання другої заповіді... третьої... четвертої... п’ятої... За цей час присутніх у Раю відчутно поменшало. По тому, як була прочитана шоста заповідь, до пекла попрямували всі, за винятком товстого, старого і лисого пустельника. Бог глянув на Гавриїла і спитав: «Це єдина душа, котра лишилася в Раю?» - Так, - відповів Гавриїл. - Гаразд, - мовив Бог. - Але він тут начебто покинутий, правда? Скажи всім, аби повернулися! Грубий, старий і лисий пустельник, почувши, що Бог усім простив, обурився і дорікнув Богові: - Це несправедливо! Якщо б я знав раніше...
Бути другом – це просити пробачення й прощати самому, і вміти про це забути.
(С.Бронзино)
ШТАНИ
Один бухгалтер повернувся додому в гарному настрої. В елегантній паперовій торбинці, червоній з жовтим бантом, приніс свою покупку: нові штани. Побіг у кімнату, щоб одягнути їх і похвалитися перед родиною. Однак виявилося, що штани надто довгі. - Нічого, - подумав чоловік, - удома є троє жінок, які вміють шити: дружина, дочка й теща. Попрошу котрусь із них, щоб укоротила штани. Докладно виміряв, наскільки потрібно їх укоротити, та пішов у кухню до дружини. - Люба, вкороти мені штани на 7 см... Дружина невдоволено подивилася на нього й сказала: - Не маю часу. До того ж я не служниця! Чоловік не втрачав надію. У кімнаті перед телевізором сиділа теща. - Чи ви могли б укоротити мені штани на 7 сантиметрів? - Не тепер. Хочу подивитися свій улюблений серіал, а потім маю зустріч у клубі «Третє століття». Бухгалтер знайшов доньку. Вдавала, що вчиться, а сама телефонувала нареченому. Попросив її допомогти. - Це неможливо! - відповіла, - через три дні маю іспит! Нещасний чоловік поклав штани на крісло. Наступного дня пішов на роботу в старих штанях. Дружина згодом подумала: «Шкода його, зле я вчинила!» Взяла штани та й укоротила їх. Через кілька годин, побачивши штани на кріслі, теща подумала: «Вкорочу їх. Добре, що можу допомогти». І вкоротила їх на 10 см. Через деякий час донька, побачивши штани, подумала: «Бідний тато, всі про нього забувають. Вкорочу йому штани. На скільки сантиметрів просив їх вкоротити? На 7 чи 17? Вкорочу на 15 см». Відрізала і старанно обметала. Коли задоволений чоловік поміряв штани, виявилося, що вони ледь сягають колін.
Неможливо виміряти цінність родинного дому метром ані виразити її в кілограмах, так само, як неможливо визначити межі весняного вітерця чи обчислити аромат троянди. Дім означає любов і турботу тих, хто в ньому мешкає.
Як тільки людина чогось недоладно забажає, зразу ж стає їй неспокійно на серці.
(Т.Кемпійський)
ЯРМАРОК ДИЯВОЛА
Одного разу диявол влаштував ярмарок, щоб продати свою зброю та найвишуканіші інструменти для спокушання людей. Упродовж багатьох днів його підлеглі встановлювали павільйони та освітлення, стелили доріжки й килими, влаштовуючи якнайспокусливішу демонстрацію сучасних диявольських винаходів. Було організовано виставку, що стосувалася всіх категорій гріхів, особливо семи головних: розкішну марноту, щоб посилювати гординю, скупість, непоміркованість, гнів, розпусту, заздрість, лінивство. Окрім експонатів, приготували стоси каталогів, відео і т. ин. Звичайно ж, були спокусливі дияволиці. Ціни зі спеціяльною знижкою було добре видно, як на будь-яких важливих торгах. У великому гарному павільйоні було таємниче місце. Там лежав маленький позолочений ключ на оксамитовій подушечці. Це була єдина річ, що мала замість звичного цінника картку з написом: «Не продається». Один із відвідувачів, показуючи золоту кредитну картку, хотів неодмінно довідатися, від чого цей ключ, і кричав, що готовий заплатити за нього будь-яку ціну. Наполягав так, що покликали директора. Довелося довго чекати, аж прийшов диявол, якому передував запах сірки. Із фальшивою ввічливістю сказав вельми зацікавленому чоловікові, що ключ цей надзвичайний, а радше, безцінний. Дияволу він був дуже потрібний. Бо за його допомогою міг зайти у кожну людську душу: світську, священичу, чернечу, а також у душу єпископа та кардинала. Незалежно від ступеня віри, святости, віку, цей чарівний ключ завжди діє. Чоловік був такий наполегливий, що врешті-решт диявол, попри свою хитрість, розкрив таємницю, сказавши тихо: «Цей ключ - розчарування!»
Розчарована людина мучить і ненавидить не лише себе, а й инших, бо зранена. Розчарування є протилежністю вірі. «Коли Бог за нас, хто проти нас?» (Рм. 8,31).
Багато втратиш, якщо будеш високо цінити якусь дочасну річ.
(Т.Кемпійський)
СХОДИ
Хлопчик зі своїм однолітком бавився на сходах будинку "в священика". Все було добре, але до моменту, коли його товариш, знуджений роллю тільки прислужника, виліз на сходинку вище і взявся виголошувати проповідь. І, звісно ж, дістав негайну і гостру відсіч. — Казати проповідь можу тільки я, - заявив обурений приятель. — Ти не можеш казати! Тобі — зась. Ти не подобаєшся мені, не вмієш бавитись. Стривожена криком, з'явилася мама й звернула увагу синочка на те, що він, як господар, не повинен забороняти гостеві й собі виголошувати проповідь. Вислухавши матусину науку, хлопчик похнюпився, проте за хвилину зіп'явся ще на сходинку вище і мовив: — Добре, можеш казати свої проповіді, але тоді я буду Богом.
Якщо ти гадаєш, ніби світ — це сходи, то гаєш час, розштовхуючи інших та силкуючись вилізти бодай на одну сходинку вище.
Щоб любити інших, твоє «я» повинно бути розп’ятим.
НАСЛІДУВАННЯ
Симон, що віддавна був узалежнений від алкоголю і перебував у притулку для бездомних, несподівано змінився. Його глибоко вразила самовідданість волонтерів, людей доброї волі, що працювали у притулку. Невдовзі Симон зробився такий послужливий і добрий, що його не впізнавали ані мешканці, ані працівники притулку. Удень і вночі він невтомно уділявся праці. Жодна робота не могла його принизити. Коли треба було прибрати у кімнаті алкоголіка, якому стало зле, прочистити труби в кухонній раковині чи в туалеті, Симон робив це без жодного слова, ба навіть з усміхом. Мало того, часом складалося враження, що він надзвичайно вдячний за те, що може чимсь прислужитися. На нього також могли повністю покластися, коли виникала потреба нагодувати або вкласти до ліжка тих, які не могли дати собі з цим раду самі. Якось увечері капелан притулку проповідував у залі серед людей, що там згромадилися. Він навчав, що треба молитися до Бога, аби змінюватися і ставати ліпшим. Несподівано один хлопчина пробрався наперед, аж до самого вівтаря, упав на коліна і став вигукувати: "О Боже, зроби так, аби я став таким, як Симон! Зроби, щоб я став таким, як Симон!" Капелан, схилившись над ним, мовив: "Хлопче, було би ліпше, якби ти молився: «Боже, зроби, щоб я став подібним до Ісуса!»" Хлопчина глянув на капелана і спитав: "Чому? Хіба Ісус такий, як Симон?"
Коли хтось питає: "Яким є християнин?" – єдина прийнятна відповідь – "Подивися на мене!"
У виборі друзів будь обережним: пам’ятай, що станеш як вони.
ХИТРЕНЬКА МИШКА
Мишка вже було приготувалася вийти зі своєї нірки, коли зауважила кота, що чатував назовні. Вона швиденько подалася назад і... запросила приятеля, аби разом рушити до кошика, наповненого зерном. — Я, звісно, пішла би й сама, — сказала вона, — але не можу позбавити себе приємності від такого милого товариства. — Чудово, — відповів приятель. — Я піду з тобою. Гаразд, показуй дорогу. — Я? — вигукнула здивовано мишка. — Я маю іти перша, коли тут така славна і вправна мишка, як ти? Нізащо. Тільки після тебе... Приємно здивований такою пошаною, приятель вийшов з нірки перший і, звичайно, тут же потрапив у котячі пазурі. Тільки-но запопавши здобич, кіт віддалився від нірки. Тепер мишці вже не було чого боятися і вона спокійно рушила до кошика.
Бувають люди, які скидають тобі на голову із п’ятого поверху горщик із квітами, а потім ще й кажуть: “Дозвольте піднести вам у дарунок оцю ружу!”
Якщо ти хочеш прожити життя з Богом, проживи з ним один день – сьогодні.
ІДУ ВПЕРЕД, НЕМОВ ОСЕЛ
Іду вперед, немов осел... Так, цілком так, як тварина, що про неї в біблійному словнику читаємо: "Палестинський осел дуже сильний, витривалий у спеку, харчується сіном. Завдяки відповідній будові копит, його крок є чітким і твердим. Утримувати осла можна дуже незначним коштом. Єдині його вади - впертість та ледачість". Крокую перед себе, мов той осел із Єрусалиму, що Вербної неділі спокійно й урочисто ніс на собі Спасителя. Я зовсім не вчений, зате володію дуже важливим знаттям: відаю, як на своїй спині нести самого Христа, і це робить мене куди гордовитішим від якого бургундця чи баска. Я несу Його, а Він править мною я Йому довіряю, а Він провадить мене до Царства свого. О, знали б ви, як непокоїться мій Пан, коли, бува, спотикаюся об камінь! Проте ніколи не дорікає мені. Як же любо відчувати Його доброту і великодушність: Він дає мені змогу досхочу милуватися чудовною Валаамовою ослицею, снити солодкі сни, крокуючи по стерні, й забути геть, що я несу Його на своїм хребті. Ступаю мовчки. Це ж бо чудово: як багато можна осягнути думкою, не озиваючись і словом! Прості Його слова, котрі так ясно розумію, неначе сказані саме для мене: "Ярмо моє любе й тягар мій легкий" (Мт 11, 30). Я сповнений тваринної довірливости, як тоді, коли Різдвяної ночі урочисто ніс Його матір до Вифлеему. Крокую радісно вперед і вперед. Коли ж прагну заспівати Йому славу, то ввесь тремчу, мов навіжений, бо співаю дуже нечисто. Відтак Він голосно сміється - лагідним сміхом, - а усміх Його перетворює муку моєї невпинної ходи у легкий крок по паркету бальної зали, грубі ж мої копита - у крилаті сандалії. Крокую перед себе, мов той осел, що несе на спині своїй Христа.
Не потрібно багато багажу, щоб пуститися в дорогу життя – достатньо любити.
М.Куаст
НАГАДУВАННЯ
Дорога, що вела до храму, пролягла через село. Старенька жінка намагалась здолати її, не підіймаючи очей, безперестанку бубоніла якісь молитви. З-під напівприкритих повік кидала погляди на людей. "Шмаркачі... П'яниці... Безсоромниця... Свиняче поріддя... Нероба..." – подумки характеризувала зустрічних і пришвидшувала крок, щоб якнайшвидше віднайти спокій у молитві. Якогось дня прийшла під двері храму й побачила, що вони зачинені. Стукала. Ніхто не відчиняв. Аж зауважила листочок, приклеєний до дверей. Прочитала. Там було написано: "Я в селі".
– Кажеш, що любиш мене, але сидиш склавши руки. П'єш, їси, вигідно вмощуєшся, щоб почитати слова, які сказав, плачеш, згадуючи, що мене розіп'яли, врешті йдеш спати... Не соромно тобі? Так ти мене любиш? Ти називаєш це любов'ю? Вставай! Підвівся негайно й, припадаючи до стіп Його, вигукнув: "Вибач мені Господи, вибач! Говори, і я буду виконувати". – Візьми твою палицю, йди поміж людей, не бійся розмовляти з ними – наставляв Христос. Іди й скажи їм, що я голодний, що стукаю у двері, простягаю руку і кричу: християни, любіть одне одного! (Н. Казандзакіс)