Так, як пощастило святому Миколаєві, здається, не пощастило жодному
іншому святому. Цей чоловік, який народився ще в III столітті, не
залишає світ живих і досі. Його пам'ятають. До іконописних зображень
Ніколауса — єпископа в малоазійській провінції Римської імперії Лікія
(тепер турецька провінція Мугла), до лику Миколая Чудотворця звертаються
з молитвами дорослі. А діти люблять його практично як казкового
персонажа, котрий, однак, цілком реально приносить їм однієї чарівної
зимової ночі дарунки.
Єпископ, що вгамовував бурю Отже,
все почалося сімнадцять віків тому. Єдиний син у заможних
батьків-християн Ніколаус надумав відмовитись від світського життя і
присвятити себе служінню Богові.
Одного разу молодий
священик довідався, що його земляк — раніше багатій, але нині банкрут — з
відчаю хоче віддати своїх трьох доньок в будинок розпусти. Там, на
думку батька, вони бодай могли б заробити на життя. Отець Ніколаус
вирішує зарадити сімейній трагедії. Вночі в дім доведеного до відчаю
чоловіка через вікно він підкидає торбинку із золотом. Отримавши у
чудесний спосіб гроші і, таким чином, вже маючи для старшої доньки
придане, втішений батько видає її заміж. Історія повторюється тричі. І
за третім разом врятованому від ганьби чоловікові вдається підгледіти,
хто його таємний благодійник. В постаті щедрого нічного гостя він
впізнає отця Ніколауса...
Згідно з розповіддю, поданою у
«Жи-тії святих», через певний час відомого благодійністю і вірністю
Господові священика обирають єпископом Мірлікійським (від міста Мірра в
провінції Лікія). В книзі говориться, що архієрей не лише допомагав
бідним, хворим, декілька разів рятував несправедливо засуджених на
смертну кару, але й чинив чуда. За легендою, він був здатний молитвою
вгамувати бурю на морі. Тож вважається покровителем мореплавців. Помер
святий приблизно в грудні 345 року, доживши до свого 65-річчя.
Грецькі
календарі з IX століття згадують про відзначення дня святого Миколая. З
Візантії культ поширився світом. А в середньовіччі у європейських
країнах налічувалося до тисячі храмів цього святого. В українських
землях вшановують Миколая від початку приходу сюди християнства.
Він же Санта-Клаус, він же Микулаш, він же Чудотворець Важко
визначити, з якого моменту культове свято перетворилося на чарівну
дитячу казку. Є очевидний зв'язок між набожним архієреєм і, скажімо,
добрим дідом-мандрівником Санта-Клаусом. Згідно з однією версією, років
десь так двісті тому до американського штату Пенсільванія завітав святий
Ніколас. «Привели» його із собою моравські емігранти. Грудневої ночі
маленьким мешканцям містечка Бетлегем він через комини «прислав»
дарунки. Юним пенсільванцям це, звичайно, сподобалося. Ніколаус став
навідуватися сюди щороку, а потім розширив географію свого
благодійництва. Він їздив на санях, запряжених кіньми, а згодом навіть
оленями. Його почали називати Санта-Клаусом, а росіяни, перейнявши
досвід, запросили його до себе на Новий рік і «охрестили» Дідом Морозом.
Святий
Миколай дружить з дітьми практично всієї Західної Європи. До них він
навідується 5 чи 6 грудня. Іноді — не сам. Наприклад, чеський Мікулаш у
«помічники» бере Ангела і Чорта. Добрий дідусь носить із собою книж-ку,
де записані дітки слухняні та неслухняні. Першим дістаються приємні
дарунки, а бешкетникам Чорт приносить вугілля.
Щось схоже
відбувається у Словаччині. Особливо колоритно це виглядає в селах, де
Мікулаш з кошлатою бородою, у довгому кожусі та баранячій шапці, з
ціпком у руках і кошиком за плечима ходить від хати до хати та тішить
малечу. Компаньйон у нього той же, що й у чеського — рогатий паскудний
Дідько в кептарі навиворіт. Бряжчить ланцями, потрясає мітлою, погрожує
різками. Страшно!
В австрійців чортівська тема у день
святого Ніколауса набрала апофеозного розвитку. Зазвичай 5 грудня на
вулицях міст з'являються цілі зграї рогатих, волохатих Крампусів. Вони
лякають не лише дітей, а й навіть дорослих. Маски на їхніх «обличчях»
часом просто таки розкішно страшні. Крампуси гарчать, кричать, лязгають
батогами, дзвенять ланцюгами... Але тут з'являється Ніколаус в
єпископському вбранні і розганяє усе це чортівське плем'я. Запановує мир
і благодать: Заспокоєні перехожі розходяться у своїх справах, гризучи
подаровані святим печиво та цукерки.
Казка і для дорослих А
у нас, в Україні, усе відбувається тихо-тихо. У ніч з 18 на 19 грудня в
оселі, де живуть діти, нечутно приходить Миколай і так само нечутно
кладе переважно під подушки, а іноді у черевички сплячої малечі жадані
дарунки. І що характерно — саме ті дарунки, які собі намріяли слухняні
хлопчики й дівчатка. Звідки Миколай знає, що кому потрібно? Взагалі-то
напередодні чарівної ночі належиться написати лист-прохання до святого,
покласти записку на вікно і сподіватися на здійснення мрії: Чи то Ангел,
чи то яка пташка-невидашка той лист забере. І Миколай точно знатиме,
чого від нього сподіваються. Але якщо малюк ще цілком не писемний, то
святий і так здогадається.
А що чекає неслухняних? Ну,
таких в Україні геть мало. Якщо трапляються, то їм дістається різочка,
але тоненька і не довга. А якщо мама й тато дуже попросять Миколая, то
попри різочку святий все ж покладе бодай цукерку чи помаранчу. Хіба би
дитина зовсім не вірила в чудо. Хіба би не знала й не чула, що є така
пісенька, якою можна заслужити милість святого: «Ой, хто, хто Миколая
любить, ой, хто, хто Миколаю служить, тому святий Миколай у всі часи
помагай».
Навіть дорослі іноді «випрошують» невеличкий
презент. Кому ж це не приємно. Скажімо, відома українська кулінарка,
галичанка Дарія Цвєк у свої 94 роки зізнавалася: «Я й тепер люблю знайти
зранку на Миколая під подушкою плитку шоколаду». Мабуть, вона заслужила
такої уваги святого уже хоча б своїм рецептом медових «миколайчиків». У
корінних галицьких родинах їх ще печуть. Вони дивовижно смачні і
симпатичні з вигляду. До того ж довго зберігаються (хоч і без
консервантів). Це, очевидно, теж вплив Миколая.
Чим не Чудотворець — святий, якого християнський світ не перестає любити майже дві тисячі років?
