Дівчина Весна прокидається. Вона трохи лінива та любить довго поспати. А коли встає з ліжка, то довго чепуриться, адже вона має предстати незрівнянною красунею. Вона вплітає в свої руді сонячні коси теплий вітерець півдня, прикрашає голову діадемою з першої роси, одягає плаття з легких дощових хмаринок, які красиво підкреслюють її повні груди, та виходить на зустріч новому дню.
Її шкіра пахне талим снігом і ледь вловимим ароматом пролісків. Її зелені очі блищать ясніше ніж небесні зірки, вони сповнені радістю. Дівчина йде по світу, від її подиху тануть сніги, земля скидає льодові кайдани, щоб прийняти насіння майбутніх врожаїв. Під дотиком тонких пальців зеленіють дерева і трави, на її голос збігаються звірі, щоб дати початок новому життю. Коли чуєш її спів, неможливо думати про щось несуттєве та минуще.
Нікого ми не чекаємо з таким нетерпінням, як Весну. Її старша сестра Літо - теж красуня, але пихата і зарозуміла. Від її гарячого погляду стає млосно. Її мати – похмура, неврівноважена, як усяка старіюча жінка, Осінь - навіює сум. А сивокоса бабця Зима - дивиться вицвітшими очима, холодить почуття і викликає дрімоту.
Але цю рудоволосу дівчину ми любимо найбільше. Поспішаємо на побачення з нею. Тільки нажаль вона тішить нас недовго. Як справжня красуня, вона закохає в себе та піде, не залишивши навіть поцілунку на згадку.
Вона наша сестра, коли ми юні, а коли наш життєвий шлях добігає фіналу, ми все одно радіємо їй, як тоді, коли ще не знали розчарувань, коли вміли любити і зовсім не вміли брехати. Старе серце частіше б’ється, почувши її дзвінкий сміх, і трохи болить від думки: а може це моя остання зустріч з Весною. Весна сміється над швидкоплинністю життя та безглуздістю смерті. Вона має на це право, бо саме в ній розгадка найважливіших питань буття.
Весною навіть не страшно помирати. Приємно з останніми ударами серця, чути веселі співи птахів, що радісно зустрічають нове життя, приємно застелити квітами Весни останнє ложе.
Весною нам буває сумно, але сум цей світлий, він наче осяяний лагідним сонцем квітня. Ми згадуємо своє життя, ті щасливі миті, що лишились у дні вчорашньому та ніколи не повернуться. Хочеться бігти босоніж ранковою порою по лісовій стежці, радіти сонячному променю, що заплутався у смарагдовій листві берези. Хочеться розтанути, знов бути дитиною, наївною та відкритою навколишній красі світу. Але все, що нам лишається, це посмішка крізь райдугу сліз.
