Дощ!  Що може бути краще дощу після недільної спеки, коли безжалісне руде сонечко душить землю своїми могутніми променями, пробиваючи ультрафіолетом і без того зіпсований аерозолями,  машинами і заводами худенький  шар озону.  Здавалося, ось вона – живиця, яка напоїть всі земні трави-мурави  силою, дасть життя …

В нього є свої емоції. І він кожного разу, коли сердиться на нас, виплескує почуття. Вони, мільярди краплин, схожих на перлини, падають з неба  і розбиваються об землю, падають, падають, падають …

Чим пахне дощ? Що він шепоче тобі? Що почуває?  Що почувають краплини, розбиваючись об сухий потрісканий асфальт, об капелюшок малого рудого хлопчака, об сотні-тисяч  парасольок, капотів, дахів …

Можливо боляче, а хто знає? Хто знає, як це , втративши рівновагу, віддатися шаленому почуттю – притяжінню, падати, падати, падати …

Він живий … тссс … Не злякайте його … Нам ще літо жити!

Чим пахне дощ? Мокрою водою?  А вона буває сухою?

Дощ пахне сірником, який тільки що запалив юнак, ховаючись від зливи в телефонній будці, так і не дочекавшись коханої , яка можливо сіла не в той  автобус , через власну неуважність, і зараз, в незручному кріслі автобусу номер 41, їде далеко за місто, з двадцяткою в кармані, розрядженим мобільним ..

Дощ пахне мокрим цуциком. Кожен клаптик його шерсті пахне по-особливому, наче родовід його нараховує сотні-тисячі різних родичів:  від сусідського мопса до бездомної овчарки Маші. І коли це мокре цуценя трусить головою, то з погризених Тузіком вух злітає тисяча дрібних краплин, розбиваючись об нефарбований старий паркан.

Пахне аміаком. Чуєте?  Уважніше нюхайте!  Саме він, долетівши з далеких країв, зараз вкриває землю , осідаючи на траву, листя, легені …

Пахне вологою землею !  Нарешті  …  М’який  ґрунт розмиває вода і мікроскопічні його частинки разом з потічком прямують до каналізації , за компанію з пачкою «Ватри», пожовтілим листям і зірваною об’явою « Продам «Жигулі» 1975 року, в гарному стані. Цілодобово 57-96-76 , спитати Жору».

Пахне п’яними голосами на балконі 7 поверху, пахне гулом від’їжджаючої  вантажівки, пахне …

Що почуває дощ? Радість? Сум?  Кохання? Він відчуває людський біль втрати, довгоочікувану перемогу, заздрість і співчуття, він почуває все: кожна його краплинка змиваючи бруд з людського обличчя, переймає його настрій , всю гіркоту посмішок, всю радість сліз.

Дощ – теж сльози, це злива душі. Немає сліз – немає душі? Чому?  Бездушні теж плачуть, крамсаючи дрібними кільцями цибулю, маринуючи її і посипаючи нею товстенького оселедця,  який згодом стане прикрасою столу, столу на чужому святі …

Алмази дощу, молоді , не огранені, ніби шпигуни проникають в кожну тріщинку нашої душі, віючи моторошним холодом безнадійності  і подихом ілу …

Падаючи на підвіконня краплинки спостерігають за парою, що тільки-но побравшись, зачинають при свічках нову зірку, нове життя. Підглядають  як  новенький продавець невміло накриває плівкою  до нитки мокрий товар … Підглядають за дівчиною, що одягнувши поверх капюшону навушники, вже третю годину перемагає інтернет –геймерів. Сунуть свій ніс  і у зошиток несміливого молодого поета, розмазуючи йому чорнила і змиваючи тільки-но написаний вірш дівчині, що варта мільйону лілових троянд, але не варта нічого перед  його космічним коханням і своєю примхливістю …

Дощ бачить думки, слухає погляди, думає про всіх і про жодного …

Він скінчився не починаючись, як і все у цьому житті, забрав усе і пішов, по –англійськи …  Залишаючи своїх шпигунів, які житимуть до перших променів сонця ,залишаючи мені 2 листки списаних нерозбірливим почерком, чомусь схожим на арабську вязь, залишаючи  порожню душу…

Ніби щось залишилося там, у його погляді, у його подиху, у його думках не про мене, і про всіх …

Нарешті забрав  і душу,  забиратиме її кожного разу, залишаючи  купку думок,ніким не вгаданих, нікому не зрозумілих …

А що буде далі? Мрії розмиті, пустота погляду, бажання літати, як він …  ні, падати …

І, так само як він, кожного разу , омиваючи  чиюсь долю, колекціонувати втрачені душі …

Відчайдушний крик, а далі – стіна,ти посміхаєшся, повертаєш назад і йдеш, наче так і задумано, перегортаючи нову списану сторінку свого нікчемного і безглуздого життя ..