| Одна пара зайшла до магазину дитячих іграшок. Вони
довго оглядали їх на полицях, підвішених до стелі, розкиданих по столах,
по підлозі. Бачили ляльок, що плакали і сміялися, електронні іграшки,
маленькі печі, що пекли торти і піци... Однак
не могли вирішити, що купити. До них підійшла ввічлива продавщиця. – Розумієте, – почала пояснювати жінка, – ми маємо
маленьку дівчинку, але цілий день нас не буває вдома. – Дівчинку, що мало усміхається, – продовжував
чоловік. – Ми хотіли б купити їй щось, що б
її ощасливило, – говорила далі жінка, – навіть, коли нас нема... Щось,
що б її забавило, розрадило, коли вона сама. –
Вибачте, – посміхнулася продавщиця, – ми не продаємо батьків.
Народити дитину – це укласти з нею такий великий
контракт, що більшого людський розум не може вигадати. Всі діти
приходять до нас з карткою запрошення і кажуть: "Ти мене закликав, і я
прийшов. Що ти даш мені?”. Тут починається виховне завдання у всій його
широті й глибині. Один п’ятнадцятилітній
хлопець це бачить так: Хотів я молока, а одержав соску. Хотів я
батьків, а одержав забавку. Хотів я говорити, а
одержав телевізор. Хотів я навчитися, а одержав свідоцтво. Хотів
я думати, а одержав знання. Хотів я мати власний погляд, а одержав ідею. Хотів я
бути вільний, а одержав дисципліну. Хотів я любові, а
одержав мораль. Хотів я професію, а одержав місце. Хотів я
щастя, а одержав гроші. Хотів я волю, а одержав
автомобіль. Хотів я місця в житті, а одержав кар’єру. Хотів
я надію, а одержав страх. Хотів я змінювати, а
одержав нерозуміння. Хотів я жити...
| 
