Я чекаю на тебе, Господи…
Світ
поволі сповільнює свій безперервний рух і, можливо, чи не єдиний раз у
році починає прислуховуватись. Наслуховує тишу… Дивна гармонія слів,
однак дозволяє проникати вглиб життя, його таїнственність, спонукує
замислитись над невидимим навколо нас, а найважливіше – над тим, що
всередині.
Гасне
день… Небо запалює «свічки», і дивовижні візерунки мозаїчно опоясують
небесну світлицю. Мерехтливе сяйво вечорового дива заводить нас у дім.
Наближається ніч – людина шукає притулку. Ми запалюємо свічку, і,
стежачи за її спокійним горінням, замислюємось: чи насправді ми
всередині «нашого, особистого дому», дому нашої душі..?
Молись
і чекай… чекай і молись. Бог у тиші легко і тендітно торкнеться твоєї
душі в час, коли віра потребує опертя, а надія покидає тебе у змаганнях,
коли «друзі» зайняті влаштуванням комфортного, «спокійного життя» без
тебе, – ти все ж молись. Він прийде тоді, коли ти навіть втратиш бажання
Його приходу. Саме тоді Він тихо торкнеться твоєї душі, – і там вмить
все так само тихо зміниться силою Його, а не твоєї волі.
Свічка…
Не забуваймо запалити її у своєму серці! Вона розвіє темряву його
закутків, і ми у її відсвіті почнемо готувати місце для Того, на Кого
очікуємо.
«Боже, навчи нас скористатись твоїм світлом!»
Зустріч
Всесвіт мовчить… І людина у свободі свого «…Ось я Господня слугиня: нехай зі мною станеться по твоєму слову!» (Лк. 1, 38) починає звершувати спасіння людства.
Бог,
Котрий шукає людину, і людина, котра, наче наосліп, шукає Бога, –
зустрічаються. Ця зустріч дуже особиста, інтимна, таїнственна, у
віддаленому від гамору світу куточку Вифлиємської землі. Господь
дозволив Діві вмістити Себе і подарувати світові. Єднаючись із творінням
у воплоченні, Бог всеціло виявляє «доброту» цього творіння. Тому
Воплочення – це повнота часу, центр історії, де виявилося, наскільки «Бог полюбив світ» (Йо. 1,1). «…Слово
зробилося досяжним, Невидиме – видимим, до Недоторканного можна
доторкнутися, Позачасове увійшло в часи, Син Божий став сином людським!»
(Григорій з Назіану, PG 36, 313 B, 325с.).
Зачавшись
у лоні Богородиці, Син Божий щораз-то більше наближається до людини:
над Йорданом ототожнює себе з грішниками, котрі каються; згодом приймає
засуд Понтія Пилата; а тоді сходить у безодню людських страждань і
смерті, щоб у «аді» – «царстві мертвих» – знайти… мене і тебе. А
знайшовши, підняти до небачених висот через прощення гріхів і причастя
до Своєї природи, внутрішнє преображення, оновлення, і, остаточно,
тілесне воскресіння. Скільки зусиль, вмирання, щоб оновити те, що
втратило зв’язок із Джерелом, безнадійно «скочувалося» у безодню гріха
та темряви, щоб народити у душі вогонь любові Того, Хто переміг смерть.
…А світ мовчить,
бо втратив чутливість глибини та повноти Різдвяної радості – і лише
Звізда «промовляє» тим, хто вміє слухати. Сяє, немов величава панна,
сповнена гідного предстояння перед обличчям Землі – і більш нічого.
«Господь сьогодні звершує спасіння усього людства!» Однак входить у його буття та душу кожного у простоті, мовчазній тиші, умиротворено-смиренно, любовно-велично.
Приготуймось Його прийняти!
