Після багатьох років, проведених серед науковців, славнозвісний о. Генрі Ноуен вирішив пов'язати своє життя зі спільнотою "Ковчег". Якось до нього підійшла неповносправна дівчина і запитала: "Генрі, ти можеш мене поблагословити?" Отець Генрі відповів на її питання конкретною дією - він поставив знак хреста на її чолі. Але дівчина, замість того, щоб подякувати, різко запротестувала: "Ні, це не діє. Я хочу справжнього благословення!" Отець Генрі, зрозумівши, що відреагував автоматично і поверхово, сказав: "О, вибач, я уділю тобі справжнє благословення під час богослуження". Після богослуження близько тридцяти осіб сиділо "колом" на підлозі, а отець Генрі сказав: "Жанет просила мене, щоб я уділив їй особливе благословення. Вона вважає, що це їй дуже потрібно". Дівчина встала і попрямувала до священика, який саме надягав на себе ризу з широкими довгими рукавами. Раптом Жанет міцно обійняла отця і поклала голову йому на груди. Отець Генрі, не вагаючись, також її обійняв - дівчина майже цілком заховалася під його ризою. Коли вони стояли так, обійнявшись, отець Генрі сказав їй: "Жанет, я хочу, аби ти знала, що ти - улюблена дочка Бога. Він любить на тебе дивитися. Твоя мила усмішка і лагідність до всіх членів нашої спільноти, все добро, що нам даруєш, свідчать про те, яким чудовим створінням ти є. Я знаю, останнім часом тебе огортає смуток, а на твоєму серці лежить якась тінь, однак я хочу нагадати тобі, ким ти є: ти - незвичайна людина, яку любить Бог і всі, що тут є разом з тобою". Жанет підняла голову і подивилася на нього, її широкий усміх був доказом того, що вона отримала справжнє благословення. Коли Жанет повернулася на своє місце, решта також захотіли отримати особливе благословення. І навіть один з приятелів спільноти, двадцятичотирьохлітній юнак, підняв руку і запитав: "А я?" "Звичайно ж, - відповів отець Генрі. - Підходь і ти". Він пригорнув хлопця до грудей і сказав: "Джоне, це так прекрасно, що ти з нами. Ти - улюблений син Бога. Твоя присутність приносить радість усім нам. Коли тебе зустрічають труднощі, й життя стає складним, пам'ятай, що тебе любить безмежна Любов". Юнак поглянув на нього зі сльозами в очах і сказав: "Щиро дякую!"
Ми набагато глибше переживаємо прикрощі, з якими стикаємося, аніж благословення. Треба наново відкрити для себе сенс і красу благословення. Коли тобі важко, коли життя приносить прикрощі, не забувай, ким ти є: особливою і неповторною людиною, улюбленою Бога і всіх тих, хто є поруч з тобою.
Молода мама, озброєна мухобійкою, намагалася вбити великого комара, що літав по хаті. Маленький Олесь, якому щойно виповнилося три рочки і шість місяців, побачивши це, схопив маму за спідницю і загукав щосили: — Хай живе! Не вбивай його! — Чому? Він тебе вкусить. — Але він складає нам товариство!
Найбільший діамант світу був спотворений подряпиною, тому вирішили подрібнити його для промислових потреб. Але тут за камінь узявся один майстер-різьбар. Довго й терпеливо він вирізьблював з діаманту чудову ружу. I тепер усі висловлюють своє захоплення, коли бачать ту камінну квітку.
У житті повно всіляких несподіванок. Трапляються дні добрі і погані. Існують проблеми і різні біди, що приносять нам страждання. Але вони визволяють з полону нашу чуйність. I часто змушують нас витянути на світ Божий найліпшу частинку нашого “я”.
І все, що б ви тільки говорили й робили – все чиніть в ім’я Господа Ісуса, дякуючи Богові Отцеві через Нього.
(Кол.3,17)
КАЛЮЖА
Була колись невеличка калюжа. Калюжа жила собі щасливо і тішилася, коли в неї в'їжджало якесь авто і вона могла обхляпати перехожих. "Сонце – це смерть для калюжі", – часом думала вона, і від тієї думки її аж страх збирав. Один поет, замислившись, вступив у калюжу. Проте він не образився на неї, а навпаки, – вони заприятелювали. "Доброго дня!" – сказав він до неї. Калюжа відповіла: "Доброго дня!" "Як ти прийшла на землю?" – спитав поет. Калюжа, замість відповіді, зібралася і показала йому відображення хмари. Вони довго розмовляли про дощ, про Великого Батька і про страх, який мала калюжа, – страх перед сонцем. Поет хотів, аби калюжа позбулася своїх побоювань. Він розповідав їй про неймовірну морську просторінь, про риб, що плюскочуть у ній, про радісні хвилі. Він говорив, що море було батьком і матір'ю усіх калюж і що життя на землі залежить від сонця й води. Життя калюжі також. Уже настав вечір, а поет і калюжа були поглинуті своїм німим діялогом. Через кілька днів поет повернувся до своєї мокрої приятельки. Він побачив її, коли вона танцювала у повітрі під теплими променями сонця. Калюжа подякувала: "Я зрозуміла це завдяки тобі. Коли сонце так лагідно мене обігріло, я перестала боятися і дозволила, щоб воно забрало мене до себе. А тепер дикі гуси показують мені дорогу до моря. Бувай! Не забувай про мене!"
Вуглина відчувала себе брудною й осоружною, геть непотрібною. Вона вирішила стати білою і чистою. Перепробувала різні способи, і хімічні, і хірургічні, але все намарно. "Стань вогнем", – почула вона. Вуглина стрибнула у вогнище і перетворилась на нову істоту, ясну, чудову, блискітливу, гарячу і пломінку. "Згориш", – сказали їй. "Але я даю світло і тепло", – відповіла вуглина, яка нарешті була щаслива.
Дозволь, аби світло і пломінь Духа обняли тебе. Яснітимеш як зоря у просторі на дорогах Того, Хто не має кінця ні краю.
Зло ніколи не заволодіє тим, хто творить добро! Людина, яка повністю охоплена думками про Господа, неодмінно досягне духовного царства. Подивися на Бога і довір Йому все. Він дбатиме про тебе, Він – твоє багатство.
(Вальтер Гільдебранд)
ВІЧНІСТЬ
Був собі монах. Жив він мирно і безтурботно. Але була одна річ, яка позбавляла його спокою: він боявся вічности. У раю вибрані співають хвалу Богу, так, як це роблять монахи. Але одна річ чинити це упродовж якогось часу, а инша – цілу вічність. Яка ж нудьга охопить через кілька мільйонів років щасливців, що перебувають поруч із Богом! Якось навесні монах вийшов, аби прогулятися в лісі, що зусібіч оточував монастир. Повітря було свіже й легке, напоєне запахущими травами і квітами. Монах зітхнув, згадавши про свій клопіт. Над його головою заспівав соловейко. Пісня його була навдивовижу чиста й мелодійна. Монах так заслухався, що й забув про свої тривоги. Ніколи-бо в житті не чув він такого дивовижного співу. Ще яку хвилину захоплено слухав, а потім подумав, що уже час повертатися до спільноти на вечірню молитву, відтак поспішив до монастиря. Відчинив йому брат, якого він не знав. Підійшов ще один монах, потім ще один і ще один, але жодного з них він ніколи не бачив. "Чого потребуєш, брате?" – спитав його брат-воротар. Монах, уже добре розсердившись, відповів, що хоче увійти, аби не спізнитися. Проте брат, виглядало, його не розумів. Тоді монах попросив зустрічі з отцем ігуменом. Та виявилося, що ігумена він теж не знає. Бідолашний монах перелякався. Затинаючись, він пояснив, що вийшов із монастиря трохи прогулятися і затримався на хвильку, аби послухати спів соловейка. А тоді відразу поспішив назад, щоб устигнути на вечірню молитву. Ігумен мовчки вислухав його. "Сто років тому, – мовив ігумен, – один із монахів цього абатства вийшов із монастиря якраз о цій порі року і в цій годині. Він не повернувся і ніхто його більше не бачив". Тоді монах зрозумів, що Бог його вислухав. Якщо сто років йому пролетіли як одна хвилина, коли він був захоплений піснею соловейка, то вічність буде не чим иншим як миттю найвищої екстази у Бозі.
Один пророк безнастанно докучав Богові: "Чому не зробиш це? Чому не вирішив цієї справи? Чи Тебе влаштовує такий стан речей? Берися сміливо до діла. Не барися! Що станеться зі світом, якщо все залишиться так, як є?" Нарешті Бог промовив до нього: "Чому тебе все так дратує? – спитав Він. – Ось мине тридцять п'ять тисяч років, а там побачимо..."
У виборі друзів будь обережним: пам’ятай, що станеш як вони. Бережи свої думки, бо як ти думаєш, таким ти є. Керуй своїми звичками, інакше тобою керуватимуть вони. Немає значення, що станеться в твоєму житті; знай – Бог чекає на тебе з відкритими обіймами… Переймайся лихом, проблемами твого ближнього, візьми до серця хвилювання, потреби того, хто поруч.
(А.Мандзоні)
ОПОРА
Гнучке деревце у саду прив'язали до міцного ясеневого кийка. Кийок служив деревцеві за опору й охорону, допомагав йому, щоби зростало струнким. Коли вітер запрошував у танок, юне деревце похитувало своєю щораз буйнішою кроною, розгойдувалося і кричало: "Відпусти мене, прошу, чому ти так міцно мене тримаєш? Дивисьно: усі гойдаються на вітрі. Чому ж я маю стояти мов укопане?" "Зламаєшся, – незмінно відповідав кийок. – А крім того, можеш стати перехнябленим і перекривленим карликом". "Ти – старий заздрісник. Облиш мене!" Молоде деревце з усіх сил намагалося звільнитися, проте кийок рішуче стояв на своєму і був твердий як ніколи. Одного літнього вечора розпочалася страшна буря – із громами й блискавицями, із градом. Деревце, ухиляючись від шаленого вітровію, натужно скрипіло, а його крона трохи не стелилася по землі. Пориви вітру були такі сильні, що, здавалося, ось-ось вирвуть деревце з корінням. "Ось і кінець", – подумало деревце. "Тримайся!" – скрипів старий кийок. Він зібрав усі свої сили і чинив опір стихії. Виснажливе змагання тривало ще довго. Деревце вціліло, а старий кийок зламався. Від нього залишились лише два цурпалки. Молоде деревце усе зрозуміло і заплакало. "Не полишай мене! Я так тебе потребую!" Та на його ридання нікому було відповісти. Уламок кийка так і залишився прив'язаним до стовбура деревця, начеб прагнув востаннє його обняти. І нині перехожі зі здивованням дивляться на міцне дерево, яке на вітрі ніжно гойдає сухий цурпалок.
У давні часи в одній країні немічних старців заводили у неприступні гори і залишали там на самотню смерть. Якось один молодий чоловік завів туди свого старого батька. Коли син шукав для нього місця на скелях, батько промовив: "Заведи мене трохи вище". "Чому?" – спитав син. "Бо тут я залишив був свого батька. Не хочу померти в тому самому місці". Син зрозумів, що за якихось тридцять літ з ним станеться те саме. Він обіпер батька на своє міцне плече і повів додому.
Ми бо не принесли на світ нічого, та й винести нічого не можемо.
(І.Тим.6,7)
ЧОВЕН
Одного вечора два туристи, що зупинилися в кемпінгу на березі озера, вирішили переплисти човном на другий берег, аби посидіти в тамтешній кнайпі. Засиділися вони до пізньої ночі і встигли спорожнити цілу батарею пляшок. Нарешті, дещо похитуючись, туристи вийшли із кнайпи, проте їм таки вдалося зайняти місця у човні, аби рушити у зворотній бік. Щосили налягли на весла. Десь за дві години, спітнілі й засапані, вони вже ледве володіли руками від утоми. Врешті-решт один із них сказав: — Чи не здається тобі, що в цій годині ми дав-но вже мали б добратися до тамтого берега? — Це очевидно! — погодився інший. — А може, все ж таки, ми занадто слабо веслували? Знову, з подвійними зусиллями, вони взялися за весла і несамовито гребли ще з годину. Коли почало світати, туристи, здивовані, виявили, що й далі перебувають на тому самому місці. Вони забули відчепити грубий канат, яким ізвечора прив’язали свого човна до причалу.
Один чоловік, який уважав себе невіруючим, якось зірвався з урвища. Завдяки швидкій реакції йому, однак, вдалося вхопитися за маленький кущик, що виріс над прірвою. Отак зависнувши над урвиськом, він з усіх сил закричав: — Боже, спаси мене! У відповідь — цілковита тиша. Чоловік закричав знову: — Спаси мене, Боже! I тоді згори почувся голос: — Усі так кажуть, коли опиняються у біді. — Але не я, Господи! Кажу це абсолютно щиро. Повідатиму про Тебе всім. Увірую в усі Твої слова! — обіцяв бідолаха у відчаї. — Гаразд. То відпусти галузку, — мовив Господь. — Відпустити галузку? Та ж я ще не збожеволів!
Старайся терпеливо зносити чужі вади і всілякі немочі; бо і в тебе є чимало такого, що інші люди мусять теж зносити.
(Т.Кемпійський)
МОЛИТВА
Катехит питав дітей, чи вони моляться. "Скажи нам, чи ти відмовляєш вечірні молитви?" "Так, звичайно". "А вранці також молишся?" "Ні!" "Чому?" "Бо вдень я нічого не боюся".
Нерідко лише страх змушує нас до молитви. Це принижує і Бога, і нас. Завдяки молитві сходить сонце. Молитва, постійна і кріпка, хай якою мовою промовлена, знає, що по той бік є Хтось, хто на неї чекає, Хтось, хто її слухає.
Тому що хтось любить тебе не так, як тобі б хотілося, не означає, що він не любить тебе усією душею.
(Г.Маркес)
ДОСТАТНЬО
В одному краї сталася велика посуха. Спершу пожовкла, а згодом і висохла трава. Зів'яли й поникли кущі та дерева. Не було жодної краплі дощу з неба, ані жодної росинки із землі. Малі й великі звірі гинули від спраги. Тільки найсильніші спромагалися на рішучий крок і залишали цю пустелю смерті. А посуха і далі лютувала. Навіть старі й могутні дерева з глибоким корінням втратили листя. Повисихали джерела, русла струмків і річок. Вижити вдалося лишень одній квіточці, і то тільки тому, що вона росла поблизу джерела, де ще лишалося трохи вологи. Джерело, спостерігаючи, що діється довкола, тяжко журилося: "Усе висохло і неминуче помре. А я не можу цьому зарадити. Який сенс мають ті краплини вологи, що я даю?" Старе дерево, що росло неподалік, почуло бідкання джерела і, поки зробило останній подих, прошепотіло: "Ніхто не очікує від тебе, щоб ти зросило цілу пустелю. Твоє завдання - зберегти життя однієї квітки. Тільки це і більше нічого".
Кожен з нас відповідає за якусь квітку. Але коли ми починаємо нарікати, то одразу ж забуваємо про свої обов'язки і впадаємо в смуток.
Професор, закінчуючи лекцію, звернувся до студентів: "Чи є якісь питання?" "Пане професоре, скажіть, будь ласка, в чому сенс життя?" - запитав один студент. Його товариші вже прямували до виходу, але, почувши питання, з цікавості зупинилися. Професор уважно поглянув на студента, бажаючи зрозуміти, чи питання було поставлене серйозно, чи жартома. Тоді сказав: "Я відповім вам". Він дістав з кишені штанів портмоне, а з нього - маленьке кругле дзеркальце розміром з велику монету. Хвилину помовчавши, заговорив: "Коли почалася війна, я був іще дитиною. Одного разу я знайшов на вулиці розбите дзеркало і взяв собі найбільший осколок. Оце, власне, він і є. Я почав ним бавитися і дуже тішився, що можу за його допомогою посилати сонячні зайчики в такі закапелки, куди ніколи не проникало світло: в глибокі темні діри, щілини і закамарки. Я зберіг це маленьке дзеркальце. А ставши дорослим, зрозумів, що воно для мене ще важливіше, ніж раніше. Завдяки йому я збагнув, що моє життя теж може передавати світло. Я також - частина дзеркала, цілість якого залишається для мене незнаною. І сам по собі, і своїми ділами я можу передавати світло - світло правди, співчуття, розуму, добра, чуйності. Це світло повинно досягати найтемніших куточків людського серця, щоб хоч трохи його змінити. Можливо, це побачать інші й теж захочуть робити щось подібне. Саме в цьому, на мою думку, полягає сенс життя".
В одному полінезійському селі жило двоє чоловіків, що були запеклими ворогами. Сварки між ними вибухали з будь-якого приводу. Їхнє життя стало нестерпним. І не тільки їхнє, але й цілого села. Якось старійшини покликали одного з них і сказали: "Єдине, що може допомогти тобі припинити робити те, що ти робиш, - це зустріч з Богом". "Добре, але де я можу Його зустріти?" "Нема нічого простішого. Досить лише вилізти на високу гору, і звідти вже Його побачиш". Чоловік не гаючись вирушив на зустріч з Богом. По кількох днях утомливої дороги він урешті досяг вершини гори. Бог уже чекав на нього. Як не придивлявся чоловік, як не мружив очі - не було жодного сумніву: Бог мав лице його в'їдливого сусіда. Ніхто не знає, що сказав Бог цьому чоловікові, але, повернувшись до рідного села, той був уже зовсім иншою людиною. Хоч став він дуже лагідним і миролюбним, однак сусід, на жаль, і далі постійно шукав нових зачіпок для сварок. Тоді старійшини знову зійшлися і вирішили: "Нема іншого виходу - другий теж мусить піти на зустріч з Богом". Якось вдалося їм переконати і цього чоловіка. Всупереч своєму бажанню виліз і він на високу гору і теж зустрів Бога, котрий... мав сусідове обличчя. Від того дня все змінилося. У селі запанував мир.
"Не робіть собі фальшивих божків!" - безнастанно повторює нам Біблія. Про це говорять Десять заповідей, які Бог дав на горі Синай. Юдеї не дозволяють зображати Бога у жодний спосіб. Для них це було б ідолопоклонством. Отож: "Якщо хочеш побачити Бога - поглянь на свого ближнього".
Той, хто любить – беззбройний. Як проти любові, так і проти ненависті немає ніяких засобів самозахисту.
(Д.Данге)
ЗАВЕРШЕННЯ
Коли Адама і Єву було вигнано з раю, вони вирушили у дорогу. їх охопило розчарування і злість. Обличчя були насуплені, вуста викривлені болісною гримасою, а в серці загніздилася гіркота. Вони навзаєм кидали звинувачення, образи і погрози. "Будь ти проклятий! Ні на що не здатний!" – кричала Єва. "Це твоя вина!" – Адам у відповідь. Вони ішли, затиснувши п'ястуки та з недобрим блиском в очах. Їх гнітив важкий тягар, на серці лежав камінь. Усе це дуже засмутило Господа Бога. Він вирішив додати створінням іще щось, чого спочатку не передбачав. Господь непомітно пройшов між жінкою і чоловіком, доторкнувся до їх сердець, до очей. І створив сльози. Адам і Єва заплакали. Тягар і злість немов розчинилися. У них запанував мир. Вони обнялися.
Іноді тіло пускається в дорогу, якою серце не хоче йти.
(М.Куаст)
НАЙЛІПШЕ ВИНО
Чоловік і жінка досить пізно одружилися. На їх здивування і радість, у них народився син. Вони виховували його з любов'ю, піклуючись, як тільки могли. Попри те, що самі жили убого, відправили його до школи мудрого вчителя, аби син міг зростати духовно. Коли хлопець повернувся додому, то захотів хоч якось віддячитися батькам. "Чи міг би я щось для вас зробити? – спитав він. – Щось, що принесло би вам радість". "Ти наша найбільша радість, наш найбільший скарб, – відповіли старенькі. – Однак, якщо хочеш зробити нам подарунок, то роздобудь трішки вина. Ми любимо вино, а багато років навіть не мали його в роті..." У хлопця не було ні копійки. Та одного дня, коли він ішов до лісу по дрова, зачерпнув трохи води з водоспаду і напився. Йому здалося, що вода та на смак як солодке вино. Він наповнив баклажку, яку носив зі собою, і вернувся до хати. "Ось мій подарунок, – сказав він батькам. – Це баклажка вина для вас". Батьки покуштували той напій, але крім смаку води не відчули нічого. Та вони усміхнулися до сина і подякували. "Наступного тижня принесу вам ще одну баклажку", – пообіцяв син. І чинив так багато тижнів поспіль. Старенькі підтримували цю гру. Вони охоче пили воду і були щасливі, бо бачили радість свого сина. Відтак сталося щось неймовірне: кудись зникли всі їхні недуги і слабості, а зморшки на обличчі розгладились. Наче та вода мала у собі якусь чудодійну силу.
Існує чудо "вдячності". Є особи, які перуть, прасують, готують для інших десять, двадцять, тридцять років. Вони постійно є поруч, піклуються, люблять удень і вночі. І ніколи не чули слова "дякую". Сказати "дякую" – це не тільки питання доброго виховання. Це означає сказати комусь: "Я бачу тебе, знаю, що ти є, що існуєш". Однак у світі так багато людей, що залишаються невидимі.
Отак і моє слово, що виходить у мене з уст, не повертається до мене порожнім
Ісая 55,11
СИЛА ДУМКИ
Йшов собі полем подорожній – і раптом у траві побачив якийсь предмет дивної форми. – Це змія, – подумав він. Змія кинулась на нього і вкусила. Пізніше тією ж дорогою йшов інший подорожній. Він також побачив предмет дивної форми. – Це птах, – подумав він. Затріпотіли крила, і птах полетів у небо.
Одному водієві несподівано вночі посеред поля пробилося колесо автомобіля. Він засмутився, бо не мав потрібного інструменту, щоб його замінити. Раптом вдалині він побачив маленький вогник – це був одинокий селянський будинок. Водій швидко пішов у тому напрямку. Дорогою він думав: “А що, як ніхто не відкриє дверей?” “А що, як не буде потрібного інструменту?” “А що, як не схочуть його позичити?” Від таких непевних думок його тривога зростала, і коли нарешті водій дійшов до того будинку, то був такий знервований, що, розмахуючи кулаком під носом у господаря, закричав: “Тримай собі свій домкрат!”
Подобається це нам, чи ні, але наші думки визначають маршрут нашої земної мандрівки, званої життям. Якщо будемо думати тільки про невдачі, то вони переслідуватимуть нас. Якщо ж думатимемо, що ми нелюб’язні, невиховані, то такою буде і наша поведінка. Якщо говорити дитині, що вона дурна, то такою вона і виросте.
Досить іскорки доброти, щедрості і світ почне змінюватися.
(Б.Ферреро)
ВОВК У ВИФЛЕЄМІ
В околицях Вифлеєму жив собі один вовк. Він був справжнім пострахом для тутешніх пастухів, які мусили цілими ночами стерегти від нього стада своїх овець. Хтось із пастухів завжди залишався на сторожі, а вовк усе ходив голодний, підступний і злий. Та ось настала дуже дивна ніч. Пасовиська сповнилися світлом, музикою і життям. Скрізь звучали дивовижні ангельські пісні. Народилося дитятко – такий маленький рожевий клубочок. Вовк здивувався, що прості суворі пастухи, всі як один, побігли, аби уздріти дитя. "Скільки метушні через це людське щеня", – подумав про себе вовк і крадькома рушив услід за пастухами. Коли побачив, що пастухи заходять до стаєнки, зупинився у тіні і став чекати. Пастухи принесли дари, привітали чоловіка і жінку, шанобливо поклонилися дитині і вийшли. Чоловік і жінка, виснажені, стомлені працею і неймовірними пригодами, що їм приніс той день, заснули. Хитрий вовчисько лише о цій порі пробрався до стаєнки, отож його ніхто не помітив, хіба дитя. Воно відкрило свої великі оченята і дивилося на видовжений вовчий писок, а звір крок за кроком, поволі, але невблаганно підходив щораз ближче. Вовк відкрив пащу, висолопив гарячого язика, а очі його горіли, немов жарини. Проте дитя не виявляло ознак страху. "Ласий шматочок", – подумав вовк. Його гарячий подих уже сягав дитини. Звір увесь зібрався, аби схопити крихітну здобич. І в ту саму мить дитяча рука, немов маленька тендітна квітка, ласкаво й ніжно погладила його по голові. Уперше хтось так доторкнувся до його жорсткої і кудлатої щетини. А далі голосом, якого вовк зроду не чув, дитя сказало: "Вовче, я дуже люблю тебе". І тоді у темній стаєнці сталося щось неймовірне. Вовча шкіра розтріслася і впала на землю, а з неї з'явився чоловік, який тут же упав на коліна, поцілував рученята дитятка і став у тиші молитися. Потому той, хто був передше вовком, вийшов зі стаєнки і з піднесеною догори головою звіщав усім: "Народилося Боже Дитя, яке дасть вам справжню свободу! Прийшов Месія, Він нас перемінить!"
Перемінювати створіння через любов – такий був Божий план. Можливо, вдається він лише з тваринами...
Хто бо для свого тіла сіє, той з тіла пожне зотління; а хто сіє для Духа, той від Духа пожне життя вічне.
(Гал.6,8)
КАЗКА ПРО ЗОЛОТУ РИБКУ
Була собі золота рибка. Одного дня вона взяла всі свої сім талантів і поплила шукати щастя. Ще не відпливши далеко, зустріла вугра: "Агов, рибко, куди пливеш?" "Шукаю щастя", - гордо відповіла золота рибка. "Тоді ти дуже правильно приплила, - промовив вугор. - Усього за чотири таланти я можу продати тобі такий плавник, з яким ти попливеш удвічі швидше". "Чудово!" - не могла стриматися від радости золота рибка. Вона заплатила, взяла плавник і поплила набагато швидше, ніж до того. Незабаром дісталася до місця, де жила каракатиця. "Агов, рибко, куди пливеш?" "Шукаю щастя", - відповіла золота рибка. "І знайшла вже, сестричко? - запитала каракатиця. - Якщо хочеш, я можу відступити тобі за дуже вигідну ціну гребний гвинт, завдяки якому ти зможеш плисти ще швидше". Золота рибка за решту талантів купила собі гвинт і помчала далі, удвічі швидше, ніж перед тим. Скоро добралася до місця, де жила акула. Та привіталася з золотою рибкою: "Агов, рибко, куди пливеш?" "Шукаю щастя", - відказала золота рибка. Акула роззявила пащу і, вказуючи на неї, промовила: "Ти вже його знайшла. Якщо хочеш зекономити час, то пливи навпрошки". "О, як я тобі вдячна!" - радісно вигукнула золота рибка і чимхутчіш заплила в пащу акули, яка її зі смаком схрупала.
Хто не знає, чого хоче, зазвичай скінчить там, де не хотів.
Немає значення, що станеться в твоєму житті; знай – Бог чекає на тебе з відкритими обіймами…
ДУРНИЙ ВУХНАЛЬ
Одному купцеві надзвичайно поталанило на торгах: він продав увесь свій товар, а до порожніх саков поклав декілька злитків золота і срібла. Він, чоловік обачний, хотів якнайшвидше вернутися додому, тож не гаючись вирушив у дорогу. Міцно прив'язав до сідла сакви, пришпорив коня і поскакав. Близько полудня купець зробив зупинку в невеликому містечку. Стаєнний слуга, який порав коня, зауважив небезпечну річ: "Пане, в підкові на правій передній нозі твого коня нема одного вухналя!" "Дай мені святий спокій, - відказав купець, - залишилося шість верст. Гадаю, нічого тій підкові не станеться. Зараз я не маю часу". Пополудні купець знову зупинився в якомусь заїзді й наказав дати своєму коневі оберемок вівса. Слуга, що працював у стайні, прийшов і сказав: "Пане, на правій передній нозі твого коня погано тримається підкова. Якщо хочеш, я можу її прикріпити". "Дай мені святий спокій, - відповів купець, за ті дві версти, що мені залишилися, нічого коневі не буде". Умостився в сідлі й рушив далі. Скоро, однак, чоловік запримітив, що кінь усе частіше спотикається, а далі й припадати на ногу почав. Тривало це недовго. Врешті-решт кінь упав і зламав ногу. Купець розгубився, заметушився, врешті вирішив, що коня залишить, а сам піхотою піде далі. Ніч застала його на лісовій дорозі. Тут на нього напали розбійники і пограбували до нитки. Нещасний, побитий, купець на світанку доплентався до дому. "Усе через той дурний вухналь!" - нарікав він.
Подружжя не зв'язати ланцюгами. Поєднати людей на довгі роки можна лише сотнями тонесеньких, майже непомітних ниточок. Але ми так сильно поспішаємо, що зазвичай і не помічаємо, як вони, одна по одній, рвуться. Спохоплюємося, коли зненацька стається трагедія.
